Юля навчалася в університеті на юридичному і мала відповідне товариство вищого лету, до якого мені було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрічається з сином судді, який уже працює помічником у суді, і збирається за нього заміж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, і я не повірив. Але вона пояснила, що він ще дівич, дуже соромливий, і вона не хоче його шокувати тим, наскільки вона просунута в сексі. Водночас вона наперед смакує, як буде його розбещувати, а поки що розважається зі мною. Я не мав нічого проти, моїм завданням було тільки вижити в цьому засраному світі, у цій гноївці, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мімікрувати, удавати сіреньку пташку, не рипатися й не шукати собі клопоту на бідну голову.
Отак я плив і плив, плив без кінця за течією, і якщо хтось думає, що ми перебуваємо зараз на одному й тому самому місці, то помиляється. Ми ніколи не перебуваємо тут і зараз, ми весь час у русі, у вічній плавбі небом води, у боротьбі з хвилями і припливами, дорогою багато хто з нас іде на дно, знесилівши й утративши віру, тисячі й тисячі позад нас розпачливо змахують руками, намагаючись ухопитися за промінь сонця чи за пір’їнки тривожних птахів мовчання, і зникають у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустріч великому невідомому, яке ледь-ледь мріє на обрії, але врешті-решт і нас чекає те саме — знесилення, змах рук, промінь сонця у жмені і бульбашки на поверхні води.
Там, на самому дні, руки наших пращурів, перетворені на зелені водорості, вигойдуються, тягнучись до поверхні, їхні тіла, замулені в піщане дно, творять неспокійні пагорби, які увесь час пересипаються, міняються місцями. Краще не дивитися в ту темну глибінь, бо їхні очі можуть загіпнотизувати й покликати скоріше, ніж тобі призначено. Я не зазирав у глибінь, бо я боявся глибини і висоти, але засинаючи часто уявляв себе потопельцем, що мирно лежить на пухкому дні, оповитий барвистими пагонами, і дивиться вгору, туди, де просочується світло, мовби очікуючи потаємної звістки від когось незнаного. І так мені було затишно в тих моїх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в інші місцини, з яких найдужче мене вабило те місто, затоплене в ніч, як на дні підземного моря, що ніколи не бачить світла сонця.
— Коли я з тобою кохаюся, — каже Юля млосним голосом, — на згадку спадає шокуюча правда, що людина на 85 відсотків складається з води. І тоді мене проймає страх: я боюся втопитися в тобі, влитися в тебе, наче струмок у річку, і щезнути. Коли ти виходиш із берегів, я захлинаюся...
У сутінках її тіло розквітає, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихає, тихо так скрапує мед із налитих по вінця вуст, що шукають одні одних.
3
Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ — у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях — креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів — переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.