Хто нагородив поета цією болячкою, невідомо, бо коханок було багато. А окрім них, були різні шляхтянки, з якими у поета були теплі стосунки. Він на ту пору фліртував, зокрема, з Антоніною Півоцькою, панною на виданні, яка не приховувала, що їй приємні візити поета, й просила його бувати частіше, ба більше — докоряла, коли той провідував її рідко. Але хвороба не надихала поета на нові візити, він ставав відлюдькуватим. Неспокій Антоніни, як пише Вагилевич, «передається пані О., якій вона багато доброго наговорила про мене. З неспокою виникає сум, а з боку пані О. — гнів. Усе це доходить до вух мого товариша Юзефа, який виправдовує мене хворобою, але вони не приймають цього пояснення, твердячи, що часто бачать мене на вулиці».
З тією пані О. теж був роман, бо в записках поет нарікає на її сцени ревнощів, на спроби влаштувати прилюдний скандал. Вагилевича з новою силою підхоплює бурхлива хвиля любовних пригод, супроводжуваних плітками й чутками, йому приписують подвиги, які він вчинив і яких не вчиняв.
«У кінці травня поширилася чутка, — пише він, — що дівчина, гарна блондинка, арфістка, яка втопилася в пелчинському ставку на свято Божого Тіла, була закохана в чоловіка з яскравими очима, довгим волоссям і в блакитній венгерці з чорним оксамитним коміром, коли побачила його вперше в шинку. А не бачачи можливості поєднатися з ним, бувши надто порядною, щоб йому віддатися, позбавила себе життя. З опису зробили висновок, що цим чоловіком був я. І справді, я двічі бачив узимку молоду гарну блондинку, арфістку, раз у шинку, а вдруге — в сінях і обидва рази усією душею вдивлявся в її великі сині очі, а навіть з думкою, що хотів би мати таку дружину».
Отже, маємо унікальний випадок в історії української культури, коли з кохання до поета дівчина вчиняє самогубство. Яким чином перед тим вона комусь повідомила причину свого самогубства, залишається загадкою.
«Тоді побачив я вперше з вікна навпроти на балконі дуже гарну блондинку чистого грецького типу, і перші мої слова були: Що це за ангел! — продовжує І. Вагилевич. — Щоразу, коли вона була на балконі, я дивився на неї з великою радістю».
З’ясувалося, що це панна Марія Бачинська, дочка адвоката, і що вона та її подруга теж зацікавилися поетом, розпитуючи про «того в халаті, що дивився в бінокль». Так зародилося кохання поета до панни Марії, спочатку обмежене лише любовними поглядами, записками за посередництвом подруги й повітряними цьомками: «Я передав їй, що від першого погляду вона мене вразила, і що я від усієї душі хотів би жити з нею вічно». А ще недавно вічне життя планувалося з Сильвією та Юльцею. «Відтоді Марія повідомляла мене, коли вона буде в панства Р. з візитом, і я не минав можливості дивитися з вікна на балкон і милуватися її очима, рум’янцем і золотим волоссям».
Але Юлія не зникла. На початку червня 1841-го Вагилевич довідався від Юзефа, що вона «відчула плід їхнього кохання», а через дев’ять місяців, у січні 1842-го, народила сина.
— Це здоровий вродливий хлопчик, — розповідав Юзеф, — капка в капку батько, з яскравими чорними очима і чорним волоссям.
— Не може бути, — не повірив поет, — бо я лише один раз мав з нею справу.
А однак часом навідувало його дуже приємне радісне хвилювання, що він дав життя істоті, яку може назвати своєю. «І сама мати з того часу не була для мене байдужою, хоча я її зовсім не любив, мріючи про милу, гарну Марію, яка від душі хотіла зробити мене щасливим і яку я також хотів зробити щасливою».
Однак, коли Марія завітала до нього, вирішивши з’ясувати стосунки, то з тієї розмови зробила невтішний висновок: поет до неї охолов, що, зрештою, для нього було звичною справою, кохати міг лише короткий термін, упродовж якого почуття стрімко виростали до найвищого піку, а потім повільно спадали, перетворюючись на буденну рутину. Одне слово, вона не почула від коханого того, що очікувала, і покинула його дуже сумна. «Її смуток і сльози звернули на себе увагу матері, і вона їй призналася, що кохає мене. Коли ж її мати обмовлянням не змогла вибити в неї з голови предмет кохання, то заявила, що воліє бачити її на катафалку, ніж біля вівтаря зі мною. Тоді коло неї крутився пан П., що не відзначався ані зовнішністю, ані освітою, йому мати сама віддала дочку, аж той здивувався своєму щастю, бачачи, що панна й дивитися на нього не хоче. Тим часом мати сказала дочці, щоб вона йому не відмовляла, як він буде освідчуватися, бо інакше всі зуби повибиває. Дочка впала матері до ніг, благаючи пожаліти її, ця сцена повторилася кілька разів, і Марія стала жертвою материного дивацтва. Мені було її дуже шкода, але порятувати її я не міг ніяк, вирішивши, що, може, вона вже звикла або звикне до чоловіка-нелюба».