Обставини склалися так, що на любовні пригоди Вагилевича звернули увагу вищі церковні кола, і його посвячення в духовний сан постало під питання. Начувся про ті інтрижки й батько і забрав сина додому. Від’їжджаючи, поет доручив вірному Юзефу Борковському тримати контакт з Юлією, «бо я б не хотів, аби вона через мене стала нещасною, тим більше, дитя нешлюбне завжди буде нещасливе. Просив його також повідомити мене щодо Марії, яку я кохав, і щодо Антоніни, яку мимоволі розлюбив, і про Сильвію, що мене цікавила. Панна Антоніна після мого від’їзду плакала, хворіла. Але все це минуло, вона нарешті заспокоїлася. Панна Сильвія перебувала у Львові майже місяць і тоді багато про мене довідалася, але повірила лише наполовину».
Тим часом мати вигнала Юлію з дому, й вона переселилася до тітки, пані старостихи, яку поет уважав особою неморальною, «що вбирається в лаври пристойності, аби скористатися з людського нещастя». Стосунки з Юлією у Вагилевича зайшли в сліпий кут. То він вважає їх «за недійсні» й освідчується Сильвії, а то пише, що «збіг обставин зробив для мене Юлію дуже дорогою. Першою причиною було те, що про її любов до мене знали ВСІ у Львові, і навіть про те, що вона мала від мене дитину. Другою — неспокій з приводу того, як роман, що почався з нею, закінчиться, оскільки вона з самого початку відігравала в ньому чоловічу роль, а я жіночу».
Згодом Вагилевич довідується, «що вона перебуває у Відні, часто буває в пана М. 3., у якого і на ніч залишається, і що тітка хоче видати її за нього заміж».
Але він не витрачає часу дарма, кількість коханок лише росте: «Була в нас одна дівиця насолоди, чорнявка, така собі Юзя, яка натякала щось про Юлію, ніби вона знає її і про її любов до одного чорнявця. Вона була досить приємною. Я був у неї в гостях, наступного дня вона обіцяла прийти, але не прийшла. Після неї була друга дівчина, гарна й мила, така собі Кранця, жидівка, я зазнав із нею розкоші в півсили, бувши в неї в гостях. Тим часом Юзефова кухарка, завагітнівши від його лакея, щоб уникнути докорів, звернула все на мене. Кажу це тому, що ця кухарка пізніше дуже часто з’являється в Юлії».
Тобто Вагилевич уже став своєрідним цапом-відбувайлом, на якого списували всі любасні гріхи. А незабаром Юлія з тіткою приїхали до Львова. Юлія відразу ж поцікавилася, чи колишній коханець не одружився, та через посередників передала йому запевнення в коханні, ба навіть хотіла прислати сина, щоб він побачив. Тим часом тітка вирішила видати небогу заміж, зробивши її своєю спадкоємицею. Тут-таки об’явився молодик Ігнацій К., «кавалок літерата», який характеризував Вагилевича як неробу, «що прикривається блискучими зовнішніми ефектами», та вигадав про нього багато веселих анекдотів. «Юлія його зовсім не любила, але тітка звеліла їй кохати його, цілуватися з ним, — розповідає Вагилевич. — Навіть тоді, коли Юлія отримала від мене найвиразніше запевнення в коханні, тітка кричала: „Ти, розпуснице, ще не забула про цього лайдака? Я тобі наказую, щоб ти викинула його з голови! Я за тебе інакше візьмуся, я тебе почну лікувати гомеопатією. Дорогий Ігнацію, ти залишишся тут на ніч!“ І побита небога була замкнена з паном Ігнацієм на ніч. Такі побої й закривання відбувалися досить часто, робилися вони не для того, щоб вилікувати небогу від любові, а для того, щоб молодий, бравий хлопець, тримаючись молодої гарної дівчини, яка була визнана її спадкоємницею, догоджав і самій тітці, усім відомій спокусниці, що насолодою вбила трьох чоловіків.
Відтоді, як пан Ігнацій розпочав гомеопатичне лікування, я найбільше страждав за Юлію, бачив її моральний занепад, звинувачував себе і, незважаючи на ганьбу, яку вона на себе накликала, готовий був упасти до її ніг і залишатися так, поки вона мені не вибачить. Але й критися не буду — я не доспав, не доїв, у зітханнях і сльозах дні і ночі перебув.
Юлія була для мене завжди гідною поваги, і я її щиро любив, але від часу гомеопатичного лікування, яке ночами відбував з нею пан Ігнацій для того, щоб прив’язати її до себе, я часом починав нею гордувати. І справді Юлія з того часу відчула смак до пана Ігнація, а про мене часто говорила: „Я знаю, що він за мною пропадає, але що ж, серцю не можна наказати, мені його шкода, але любити його я не можу“. Часом відзивалося щось із почуття до мене, але воно ставало дедалі слабкішим».
Вагилевич описує пані старостиху як неприємну персону, в якої «дуже відгонило з рота, і вона любила цілуватися... це була стара жінка, обличчя нарум’янене, голова напхана своїми родинними зв’язками, уроджена розпусниця, яка веліла облапувати свою небогу, а панщина ця відбувалася двічі на день. Поводження її з Юлією було грубе, негідне, вона обзивала її курвою, свинею, била по обличчі й навіть різками, щоб видати за Ігнація. Робилося це приховано; публічно ж вона розповідала про кривду, яку я заподіяв її небозі, і погрожувала, що покаже „тому циганові“, де раки зимують».