На найближчому балу в Бартковських Вагилевич перетанцював ледь не з усіма паннами на виданні, але найбільше уваги приділив Ернестині. А вона, трохи покрутившись у колі пліткарок, розповіла йому, як Юлія обурилася, побачивши тут Вагилевича:
— Спочатку вона тебе просто поїдала очима, а потім каже: «Як вони могли його приймати? Вони просто не уявляють усієї небезпеки. Якщо він ще й їхніх дівчат закохає в себе й покине, тоді допіру й стане для них непорядним». Мені це Антоніна переповіла.
— А тебе не зачіпала?
— Ні, вона боїться мене зачіпати. Одного разу я її відбрила, то вже не приндиться. Якось запитала: «І що ти в тому шелихвості знайшла?» А я відповіла: «Те, що ти втратила». І вона заткалася.
Коли поет мирно собі бесідував з Ернестиною, Юлія врешті не витерпіла і, наблизившись, прощебетала з нервовою усмішкою:
— Ваші очі блищать, як діаманти, — а потім додала: — Я знаю, будьте певні, що вас чекає поважна нагорода.
Що це мало означати? Яка нагорода?
Довідавшись, що Вагилевич далі зустрічається з Кранцею, Юлія добряче розгнівалася. Та так, що коли пан Ігнацій попрохав її руки, в нервах відмовила. За цю витівку дістала ляпаса від тітки, вирвалася й утекла.
Тим часом невтомний Вагилевич освідчився Сильвії, а та з обережності відразу подалася до Юлії, прохаючи в неї запевнення, що стосунки з Вагилевичем розірвані. Юлія, хитра бестія, відповідала недомовками, але так, що в Сильвії склалося враження, що стосунки між колишніми коханцями продовжуються, і вона своєю згодою на шлюб може стати їм на перешкоді. Порядна панна, звісно, такої ролі для себе не бажала.
Вагилевич зізнається, що уві сні йому вирвалося: «Юліє, віддай мені мою дитину!», а та якимсь чином це вловила й виголосила цілу тираду: «Я йому не віддам цю дитину, яка освіти в Галичині має навіть більше, ніж їй треба. Я її послала в село, бо боялася... не вбила, дивлячись на неї і пригадуючи кривду її батька. Він думає, що боялася! Ні! Смерті я не боюся, він забрав у мене все, я все йому віддала, любила його, як бога, а він нічого не хотів про мене знати. Та це ще можна вибачити. Але те, що він мав справу з розпусницями, жахливо. Проте я йому й це прощу, нехай працює в поті чола. Я знаю все, що він робить: він встає о шостій, пише до дванадцятої і йде, але й то лише для того, щоб зустрітися з Кранцею, а після обіду ходить по кімнаті й дивиться на неї та ні про що не думає, іно про жінок».
Юлія врешті повністю себе присвятила помсті. Вона «дає Кранці 200 флоринів, щоб мене спонукала до акту, — записує поет, — і під час акту вирвала прутня, а коли та заявила, що цього не зробить, забороняє їй в мене бувати. Кранця заявляє, що до мене прив’язана, і для неї багато важить, ставши від мене матір’ю, сподіватися опіки над дитиною. За це дістає ляпаса. На її вигук: „Уважайте, пані, я вагітна!“, — Юлія відповідає: „Я тобі дитину з черева видеру!“»
Отже, Кранця мусила бувати в неї стільки, скільки та бажала, якщо не хоче, щоб її віддали поліції. Востаннє це було на Великдень. Юлія виціловувалася з паном Ігнацієм і казала до неї: «Дивись, якого гарного хлопця матиму за чоловіка». Кранця, знуджена її поведінкою, відповіла: «Авжеж, але пан Далібор Вагилевич не заздрить, надто, що прив’язаний до мене і до моєї дитини, яку любить». Юлія вдарила її в живіт, а коли та поточилася на софу, вхопила її за волосся і сказала: «Я тобі смерть заподію, не смій його кохати, бо й ти і він підете на тачки».
Цим вона натякала, що може відправити обох коханців на каторгу. А потім дала Кранці підозрілий порошок, обіцяючи 500 флоринів, якщо та, випивши, скине дитину і віддасть їй, а вона приготує з неї печеню та пошле ненависному Вагилевичу, тоді «він буде, як Сатурн, своє дитя жерти».
Фантазії Юлії не мають стриму, але Кранця не погодилася. Однак взяла гроші за обіцянку більше не бачитися з поетом.
«Відтоді Юлія у хвилях гніву пропонувала від двох до восьми тисяч тому, хто б мені відтяв прутня. А з напливом почуттів казала, що якби знала, що я вартий цього, то просила би пробачення біля моїх ніг, бо зробила багато злого з намови. При цьому багато плакала, а тітка била її, кажучи: „Іди вже за пана Ігнація. Наробила ганьби родині, то час уже ту ганьбу покрити, а того цигана забудь“. Юлія відповіла: „Я піду за пана Ігнація, але буду вічно нещаслива“».
У лютому 1842 року в «Dzienniku Mód Paryskich» вибухає міна. Спричинив її рідний брат графа Юзефа Александр Дунін-Борковський (1811—1896). Останній хоч і прожив довше за брата, але, як писали сучасники, помер за життя, бо стільком людям залив сала за шкіру, що не вибачили йому й по смерті. Найбільшим його гріхом був сатиричний памфлет «Парафіянщина», з якого лише першу частину вдалося опублікувати в журналі, а окремими книжками він вийшов за кордоном. У памфлеті Александр жорстоко висміяв усю львівську сметанку, не шкодуючи нікого, навіть отців церкви та колег-літераторів, більшість із яких назвав графоманами. Крім того, описав усі плітки й любовні пригоди тодішнього вищого світу. Це викликало великий скандал, бо під різними прізвиськами (Бліде Лице, Паризька Полова і т. д.) вгадувалися живі люди: хто з ким, скільки разів, де і коли. Коханки і коханці, зраджені чоловіки й жінки миттю розкупили журнал, аби потім насамоті намагатися вирахувати, хто ховається під прибраними іменами.