„І що?“ — запитала тим своїм теплим лагідним голосом, у якому вчувалося глибоке співчуття до мене.
„Я не знаю, що це за мова...“ — зітхнув я.
„Він не знає... він не знає... він не знає... він не знає...“ — прокотилося залою, і враз усі присутні загомоніли, хтось захлипав, хтось втратив свідомість, а карлик навіть опустив додолу тацю з овочами, які розкотилися підлогою».
3
Я вчитуюся в записки Вагилевича, і мені здається, що все це відбувається зі мною, а його Лютеція нічим не відрізняється від моєї. Але його Лютеція розкривається повніше, я відчуваю щось, наче заздрість до неї. Залишаючись на самоті, я не можу дочекатися, щоб лягти до ліжка й віддатися сну, але я знаю, що коли покладуся надто рано, то довго не зможу заснути, буду крутитися з боку на бік, про щось думати, а тоді сни, які я хочу приманити до себе, не з’являться, вони розчиняться в невіді. І я чекаю свого часу. Лягаю щойно, як уже чую, що втома склеплює повіки, тоді накриваюся ковдрою, заплющую очі, і п’янливе літепло ночі огортає мене, я засинаю і вкладаю слова до сну. А незабаром я знову бреду нічним містом, і хвоя хрумтить мені під ногами, щось слизьке лускає й розливається пасокою, повітря без запахів оточує мене. Імла розбовтує синю фарбу й малює нею будинки, звуки і відлуння. Я проходжу Ринком, шукаючи входу до того шинку, який мені уже снився, але не знаходжу. Я хочу бачити Лютецію з її полум’яним волоссям, хочу, щоб вона мене взяла за руку й вела будь-куди, хоч і в пекло, бо не думаю, що пекло страшніше за життя. Я хочу мою Лютецію і Лютецію Вагилевича, я хочу бути на певний час ним, але це неможливо, як неможливо замість нього зазирнути в дзеркало. Звідкись з-за рогу вона раптом з’являється й махає мені рукою, потім веде в браму, хоча це інша брама, інші стіни, але коридор прямує до того самого шинку. І ми знову всередині, серед тих дивних людей. Ми сидимо за столом, я тримаю її за руку, відчуваючи неймовірне щастя, що можу бути з нею поруч, хоча це щастя нічим не підкріплене, бо я не знаю, що можу від неї чекати. Це щастя насправді неусвідомлене, воно зі мною і в мені, я живу з ним давно, вірячи, що колись утілиться. І ось нарешті воно тут, і я можу до нього торкнутися, приголубити й пригубити. Ми можемо розмовляти, а можемо не розмовляти, це не має жодного значення, замість нас розмовляють наші серця, наші пальці, наші очі, вони набагато красномовніші за будь-які слова. Проте я не витримую.
— Лютеціє, ти ж мусиш існувати насправді... не тільки в снах... як мені впізнати тебе?
Вона мовчить, зате пальці її ворушаться, передають мені невідомі сигнали, яких я не можу розшифрувати, пальці її щось мені тлумачать, але я їх не розумію. Я взагалі не певен, що це сигнали, мені хочеться запитати в неї, чи так це, але вона заперечує:
— Ніяк... Ми ТАМ з тобою ніколи не перетнемося, ми ТАМ інакші.
Те її ТАМ звучить, як щось неймовірно віддалене, десь ледь не в космосі, за третьою зорею, де наш дім і де ми не разом.