Похорон Ізя — це перший похорон з тієї череди похоронів татових друзів, на який я їду, це перший похорон, якого пропустити не можу і не хочу. Бо хто з рідних прийде з ним попрощатися? Дружина й син виїхали кудись — чи то до Ізраїлю, чи до Америки, ніхто з них не приїде, його проведуть лише друзі й співробітники, а ще сусіди, з якими він умів завести дружні стосунки, а плакати будуть тільки мій тато й одна жвава молодичка, про яку я чув від тата, що Ізьо найняв її за хатню робітницю, але користав ще й з інших її послуг. Вона сподівалася, що Ізьо її пошлюбить, але Ізьо не був розлучений зі своєю дружиною і вважав, що мусить спочатку цю проблему якось владнати, тому писав дружині листи, але відповіді не отримував.
Ізьо... коли він з’явився в моєму житті? Але ще раніше він з’явився у житті мого тата. А коли в моєму?
2
Очка зажмури. Літо, 1957. Станіславів
Пляцок з яблуками допікається, солодкий цинамоновий дух кружляє по хаті, а бабуся швиденько розмішує кукурудзяну кашу на плиті, щоб не пригоріла. Я малюю, як бабуся пече пляцок і розмішує кашу на плиті, а котик гріється на підвіконні, і довкола його носика кружляють цинамонові запахи, які я малюю коричневим олівцем, а котика синім, бо він чорний, аж синій. Над котиком зеленіє соковите алое. Над алое синіє небо в шибі, і яскравіє сонце. Малюнок я подарую татові. І пляцок теж для тата. А ще шницлі, огірки і часник...
Тато мій у тюрмі. Мама ходила на суд і мала надію, що татові не зможуть довести, що він був у партизанах. Тим більше, що це не вдалося зробити раніше, бо не знайшли свідків. Вона й не помилилася, партизанку йому не довели, але пришили співпрацю з німцями, бо це було найпростіше, адже він за німців трохи працював в управі, заки втік до лісу.
Мій тато в тюрмі. Ця думка не покидала мене. Щовечора, лягаючи спати і проказуючи молитву за здоров’я усіх рідних, я просив Бозю звільнити мого татка. Він ще в Станіславові, але його можуть вивезти кудись на Схід. Як уже вивезли були дідуся, маминого тата. За те саме. Але він у 1956-му повернувся, відсидівши три з половиною роки замість двадцяти п’яти, і подарував мені грудочку цукру від зайчика, бо більше в нього нічого не було з собою, тільки маленька дерев’яна валізочка, яку він сам у тюрмі змайстрував. Татові батьки теж повернулися з Сибіру, а його брат ще там зостався. Раз на місяць можна тата побачити. І раз на місяць можна принести йому щось смачне. Минулого місяця ходила мама. Цього місяця йдемо з бабусею.
Ту ніч, коли я прокинувся, почувши мамине хлипання й чиїсь голоси, я не можу забути. Голоси були чужі й лякали мене. Я підвівся в ліжку, протер очі й побачив військових, біля них увихалися бабця з мамою, вони все робили дуже швидко, щось хапали, складали у валізу, а тато стояв під стіною й дивився в підлогу. Чоловіки мовчали, тато теж, тільки мама не переставала схлипувати, а бабця її намагалася заспокоїти. Я не розумів, що відбувається, й простягнув руки до тата: «Тату!»
Він відірвав свій погляд від підлоги й глянув на мене, і чоловіки глянули, та лише на мить, бо відразу відвернулися, а я побачив, як по татовій щоці скотилася сльоза. Що вони йому зробили? Я хочу сповзти з ліжка, але підбігла бабця: «Лежи, дитинко, лежи». — «А чому тато плаче?» — «Він не плаче, то тобі здалося. Він зараз поїде на роботу». — «З тими дядьками?» — «Спи-спи, — шепче бабуся, — очка зажмури». Те саме вона мені сказала, коли перед тим арештували дідуся: «Спи-спи, очка зажмури... спи-спи, очка зажмури...», але я це знаю лише зі слів мами, бо мені тоді було півроку. За дідусем прийшли теж уночі. Дідусь сидів на ліжку біля мене, я прокинувся й поліз йому на коліна, він піднявся зі мною, пригорнув і мовчки заплакав. «Заберіте рєбьонка! Заберіте рєбьонка!» звелів хтось, і бабуся забрала мене, шепчучи: «Спи-спи, очка зажмури...» Нічого не треба бачити, нічого не треба чути... досить тільки зажмурити очка... і світ стане привабливішим...
Нарешті мама дала татові валізу, обняла його й заридала ще голосніше, а чоловіки повели тата за собою. Коли двері за ними зачинилися, плакали вже обоє — мама й бабця. Дідусь сидів у кутку, зціпивши кулаки, і мовчав. І настали ранки й вечори без тата. Уранці, ще лежачи в ліжку, тато вмикав радіо й слухав Америку, я спав у сусідній кімнаті, шурхіт радіо мені не заважав, було навіть відчуття спокою й затишку, крізь той шурхіт пробивалися голоси, тато уважно вслухався, щоб потім усім нам переказати, що почув, а ввечері він уже слухав Лондон, і тоді я вилазив татові на коліна, бо там перед початком програми щось стукало, а тато казав: «баба Яга тукає», я скулювався і з тривогою вслухався в оте: «Бум! Бум! Бум!», а далі — «ту муві Льондин... ту муві Льондин...»