Інколи мама брала мене до себе на роботу, вона працювала на базі. Там усі розмовляли російською. У них були дивні прізвища — Шефель, Шехтман, Шейфель... Усі жінки носили в’язані шапки й не знімали їх увесь день навіть у приміщенні, а декотрі мали на голові хутряні шапки, але я не бачив, щоб у них піт з чола стікав. Мабуть, там під шапкою він і збирався у спеціальний контейнер. А потім вдома вони той піт виливали. Куди вони його могли використати? Може, вазонки поливали? А потім настала така мода, що треба було високі зачіски носити, і голова скидалася на огірок, а зверху — барвиста хустина, тоді у волосся закручували лашку, а на голові виростала піраміда Хеопса. А ще мені подобалося ходити на парад з татом або мамою, ніколи не вдавалося парадувати з ними обома, бо мама йшла в колоні працівників торгівлі, а тато — у колоні медичних працівників, а я або там, або там. Тато одного разу ніс портрет Хрущова, такого товстого надутого дядька, він мені не подобався, але тато казав, що він добрий, бо повипускав із тюрем багато людей, і нашого дідуся теж випустив, і татових батьків з Сибіру повернув, і маминого дядька Никифора з моїм братом у других Ярославом. На параді всі дуже тішилися і віталися «спразнічком», але ще заки почався парад, то треба було зо дві години збиратися в колони на визначеному місці. І хтось завше перевіряв, хто прийшов, а хто не прийшов, бо це велике свято, коли Ленін вигнав царя, і треба було всім радіти, і ми раділи, і кричали «Ура!», а я стрибав і плескав у долоні. Леніна теж несли на патику, але його так будь-кому не давали, тільки комусь дуже заслуженому, мені теж би не дали, але зате дозволили, поки ще не почався парад, потриматися за його портрет. І тут сталася прикра пригода, я помітив на щоці в Леніна щось темне, певно, десь тим портретом тернули, я вирішив його почистити і спочатку плюнув на те місце, а тоді став витирати, і тут цьотки з копицями на голові страшно перелякалися, видерли в мене того портрета й стали тата сварити, що він не дивиться за дитиною, тоді тато завів мене до мами, а дорогою зі сміху душився, а потім і мама пирскала сміхом, але нікому не розповідала про мій вибрик. Поки та колона збиралася, то люди між собою частувалися, тихенько перехиляли плящину, щось жували, усі тішилися, що нарешті пролетарі стали вільними, і нема війни. А мені було сумно, що нема війни, і я не зможу піти захищати пролетарів і наше щасливе дитинство, і вмерти за інших. Чи в садочку, чи в школі всі діти вигадували про своїх батьків історії, як вони воювали, і то обов’язково — сидячи в танку, а мені не треба було вигадувати, бо мій тато воював насправді, мав коня і шаблю і літав на тому коні, як вихор, отак шаблею махне, а кінь копитом лягне, то ворог і поляже, а йому нічого не було, бо в нього була така сорочка, що її нічого не брало, і я пересвідчився, що в тата на тілі нема жодного шраму, хоча я б дуже хотів, аби в нього такий шрам був, і я б водив по ньому пальчиком, але не було, бо та сорочка захищала. Так мені тато розповів. І що ту сорочку йому бабця вишила, а в вишиття зашила закляття, щоб його шаблі не брали й кулі минали. Але я знав, що дітям такі речі краще не розповідати, бо вони всі дурні, ніколи не повірять. Якщо буду казати, що тато воював у танку — повірять, а на коні з шаблею — не повірять, то я волів мовчати. Я, правда, ще й до дядька Ізя вчепився, чи в нього є шрами, і в нього таки були — сліди від ударів по спині, коли він був у німецькому концтаборі. А від куль теж не було.
Черга посувалася дуже поволі, і хтозна, коли б нас пустили в тюрму, якби відкілясь не випірнув дядько Ізьо, про якого я розповім іншим разом, і щось шепнув бабусі. Вона потягнула мене за собою. Нас пустили поза чергою. Завели до кімнати, де були стіл і дві лави, і сказали чекати. Бабуся розклала на столі наші гостинці. Я тримав у руках малюнка. А тоді привели тата. Він схуд і змарнів, я кинувся до нього й обняв за ноги, а тато гладив мене по голові, щось говорив пестливе, і голос його був жалібний. Вартовий відвернувся до заґратованого вікна й закурив. Тато пахнув не так, як удома. Тато мій завше пахнув ліками, і руки його пахли ліками. А зараз вчувався запах цвілі, старих шмат, запах мокрого каміння. Хтось може сказати, що каміння не пахне, але я знаю, як воно пахне. На Кременеччині кам’яні брили були білими, і я з них виколупував маленькі мушельки, ті брили пахли морем, хоч я його ще й не бачив, але вже знав на дух. А каміння в Станіславові пахло землею.