Тато пригорнув мене й розцілував, і я був мокрий від його й моїх сліз. Долоні його були шершаві, не такі, як удома, бо вдома вони були гладенькі й пухкі, і я любив, коли спав біля нього, триматися за його долоню або класти на неї свою щоку. Потім вартовий переглянув усе, що бабця принесла, а вона йому щось тицьнула в руку, і він знову відійшов до вікна. Тато їв спочатку шницлі з огірками й хлібом так, як він то робив удома, коли з його вуст видобувалося «мпа-мпа-мпа», бо він не цьмакав, а мпакав. А ми з бабусею дивилися на нього й оповідали хатні новини. Я показував малюнок, і тато хвалив. Потім він з’їв трохи пляцка й запропонував мені, але я, зціпивши зуби, навідріз відмовився. Решту їжі він поскладав назад у пуделко, щоб забрати з собою. Там у них, у тюрмі, так заведено, що всі діляться, чим Бог послав.
«То не Бозя послала, а ми з бабусею», — сказав я. «Цить, — сказала бабуся, — то так лише кажуть, що Бозя, бо усе від Бозі». — «І тюрма від Бозі?» — запитав я. Бабуся поклала пальця мені на вуста, і я замовк. Тато дав мені кольорову туфельку, таку, як Попелюшка носила. Він сказав, що її виліпили з хліба і розфарбували. І то йому подарували, а він мені. Я бавився туфелькою, а бабуся з татом про щось шептатися.
А потім вартовий сказав, що нам пора прощатися, і я знову обняв татові ноги й не хотів їх відпускати, тільки хлипав: «Татусю, татусю...», а він гладив мене по голові, і коли я підняв голову, то татова сльозинка впала мені на обличчя. Бабуся взяла мене за руку й потягнула за собою, а я другою рукою тримав тата за штанку й ревів. І на подвір’ї тюрми я не перестав ревіти, і за брамою, і вся черга дивилася на мене, як я реву.
Розділ сьомий
1950-ті. Станіславів
1
Ізьо — добрий ангел мого тата, хоча в нього білих крил нема. Важко сказати, коли він з’явився в нашій хаті, бо відколи я можу себе пригадати, він уже там був — високий, худий, з довгим худим обличчям і орлиним носом, але не таким, як у мого тата, м’ясистим, а тонким і гострим, мав густе чорне волосся, де-не-де посріблене, густі брови й великі вуста. Ізьо завше був усміхнений і сипав жартами, мовби змагаючись із моїм татом, у якого теж язик не був на прив’язі.
Він був євреєм, але таким справжнім галицьким євреєм, для якого саме слово єврей звучало образливо, але про це він не надто базікав, особливо при сторонніх. Тому фрази «моя жидівська натура» або «я мудрий жид» могли лунати лише у вузькому колі, до якого належав і я. Він часто брав мене на коліна й розповідав небилиці або смішні казки. Він приходив щонеділі до нас на обід, бо жив сам, дружина його покинула, а я ніяк не міг зрозуміти, чому вона його кинула й пішла до іншого, бо він скидався мені на лицаря. Правда, і вона була гарна, значно молодша за нього, він добре заробляв, навіть більше, ніж мій тато, бо мій тато був лише зубним лікарем, а Ізьо — зубним техніком, і тато в нього замовляв коронки, щелепи, містки й таке інше. Ізьо їздив на авті, а мій тато — на автобусі.
Найдужче Ізьо любив наш козацький борщ з чотирма ґатунками перців — червоний, як жар. Тато завше при цьому цитував повість Євгена Гребінки «Чайковський», де козаки вгощали німця своїм борщем. Бідний німець після першої ложки просився, аби його ліпше застрелили, як має прийняти такі муки.
Ізьо хотів, аби в неділю був святковий обід, а де він міг його дістати, коли вся його родина загинула в Янівському концтаборі? Ізьо теж міг загинути, але не загинув, бо мій тато його вирятував. З татом вони зналися ще перед війною, а під час війни разом училися в Державній рільничій школі в селі Черниці під Стриєм. Це було дуже вигідне прикриття, щоб не потрапити на роботу до Німеччини. Вони навчалися й водночас уже працювали агрономами, хоча обоє мріяли про медицину й самотужки студіювали доступні підручники. Але німцям лікарі були не потрібні, вони своїх мали, зате бракувало агрономів для українського чорнозему.
Вони часто згадували свої пригоди, особливо коли приїжджав стрийко Зеньо, і, як я це второпав уже пізніше, часто щось вигадували, доповнювали, але виходило це в них дуже природно, бо що б не розповідав тато, Ізьо відразу підхоплював, киваючи головою і додаючи деталі, які тато пропустив, хоча згодом та сама історія могла виглядати дещо інакше, а то й геть інакше, і те саме було, коли вже Ізьо щось оповідав, тоді тато вклинювався й робив свої суттєві уточнення. Уся трійця була допасована, мов деталі годинникового механізму. Зрештою, вони перебули всю війну то в лісі, то в селі, де тато ховав Ізя на стриху, заки не доправив до лісу, потім трималися одне одного у Львові, коли тато з Ізьом закінчували зуболікарську школу, а стрийко — політехніку.