Загалом я добряче заплутався в тих їхніх розповідях, коли намагався довідатися чогось більше про те, що вони робили в Час війни, бо Часто їхні спогади не вели нікуди, обростали новими історіями, і кінця видно не було. Так сталося і з тією дивовижною розповіддю, як тато з Ізьом стояли зі своїм полком під Самбором у ніч на неділю, 22 червня 1941 року. На вихідні всі офіцери махнули собі до Львова, але їхній командир змусив їх цілу суботу копати окопи. Вони були на нього злі й натомлені, бо в інших полках усі відпочивали. Уночі тато вийшов з намету до вітру й побачив, як небо з заходу перетинають яскраві світла прожекторів, і чути приглушене, але тривожне гудіння. Тато вбіг до намету й побудив вояків: «Буде війна!» Вони зірвалися й поховалися в окопи, так що лише їхній полк і врятувався. А потім вони відступали, але дорогою тато з Ізьом скотилися в яр, бо надлетіли літаки, з годину лежали, а коли спробували вилізти, то побачили німецьких мотоциклістів.
Ізьо цю саму історію розповідав дещо інакше. Він тої ночі ходив на зальоти до однієї молодички, а та пригостила його не тільки собою, але й доброю закускою та пляшкою самогону. Він розбудив тата, й вони, сховавшись в окопі, пригощалися, коли прожектори вдарили в небо. От тоді тато й побіг будити решту полку.
— Ізю, — питаю я, — а то не було часом навпаки? Не мій тато ходив на зальоти до молодички й приніс закуску?
— Нє-нє, де там! Твій тато! Хе! Та твій тато іно про твою маму й думав.
— Та ж її ще не було тоді.
— То й що? Вона була в його мріях і снах.
Коли я знаходив ще й інші невідповідності в їхніх спогадах, Ізьо пояснював:
— То, видиш, так буває... часом чиїсь оповіді стають твоїми, а твої — чужими... бо життя таке переплетене, таке закручене... що я й сам не певен, що було саме так, а не інак...
Далі вони намагалися дістатися своїх домівок на Тернопільщині. Дорогою їм вдалося виміняти за татову гвинтівку й Ізів револьвер сільський одяг і трохи харчів. Рухалися переважно вночі, але одного разу на світанку, коли вони спали під копицею, їх німецька жандармерія затримала, обшукала і знайшла в Ізя його військові документи. Тато свої відразу викинув і радив Ізьові те саме зробити, але той чомусь вирішив, що вони йому ще згодяться, та заховав під устілку. Тата відпустили, а жида повели з собою. Далі починається довга історія, яким чином тато рятував товариша. Німці полонених красноармєйців, що були українцями і за ким зголошувалися їхні родичі, відпускали в міру того, як рухався фронт на Схід. Але українцями зголошувалися всі, тому було створено комісію, яка їх визначала за дуже простим тестом: треба вимовити лише два слова — «паляниця» і «румбарбар». Тато пробився в ту високу комісію і, хоча Ізьо злегка гаркавив, записав його українцем, заплативши німцеві, що спостерігав за тестуванням, золотим царським рублем, та забезпечивши ще й молодицею, яка назвалася Ізьовою дружиною й театрально розіграла неймовірне розчулення зі сльозами та обіймами.
Визволивши Ізя з концтабору, тато забрав його спочатку до себе на село, а пізніше — до загону колишнього директора сільськогосподарської школи в селі Борсуки, лейтенанта Красної армії, а відтак мельниківця, Андрія Яворенка, якого знав віддавна. Яворенко взяв своє псевдо з п’єси Бориса Грінченка «Арсен Яворенко», в якій грав головну роль у сільському театрі. Грав там і мій тато. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк, і походив він, як і тато, й Ізьо, з Лановеччини. Про подвиги Яворенка снували легенди. До його найуспішніших операцій належать напад на Кременецьку тюрму й визволення в’язнів, захоплення в Кременці друкарні, яка потім працювала аж до 1953 року, і помста німцям за спалення села Молотків на Лановеччині. У всіх цих операціях брали участь мій тато, стрийко Зеньо й Ізьо, а також тато моєї мами Лук’ян Сапіга зі своїм братом Никифором, а коли одного разу загін провідав їхнє рідне село Малі Фільварки, то тато закохався в мою маму.
— Яворенко був дуже добрий промовець, — розповідав тато. — Мав харизму. Спочатку він діяв окремо, потім зі своїм загоном, що налічував півтори сотні бійців, приєднався до чоти Крука. Але Крук був поганим стратегом, хоч і сміливим. Перед Зеленими Святами в 1943-му він вирішив якогось дідька рушити в похід на центральну Україну, хоч і не мав такої сили. Яворенко відмовляв його, але той уперся. Завершилося це трагедією, бо ми потрапили в німецький мішок. Німців було набагато більше, вони нас розмолотили так, що півсотні хлопців полягло. Стрільці кинулися врозтіч, хто куди. Яворенко зібрав довкола себе свою сотню й не дозволив панікувати, ми відступали в бойовому порядку. Але після цього вирішили покинути Крука. Тому однієї ночі втекли й подалися знову на Кременеччину. З того часу Яворенко порвав усі зв’язки з бандерівцями й підтримував контакт лише з мельниківцями. Наш табір був у Борщовецькому лісі. Якось ми на дорозі між Кременцем і Ланівцями захопили три німецькі машини й транспорт вівса. Овес відправили на села. А ввечері в лісі розтаборилися вечеряти, коли чуємо постріли. На наші стежі напала німецька жандармерія. Їх було понад сотню. Ми спочатку залягли. Але Яворенко не розгубився й наказав оточувати ворога. Ми зайшли з боків і вдарили з кулеметів. Вони кинулися тікати. Забили ми їх багацько, разом із комендантом кременецької жандармерії та ґебітсляндвіртом. Слава Яворенка після цього котилася по всіх усюдах. А він запалився ще дужче. Сів на тачанку, запряжену такими кіньми, що любо поглянути, і почав об’їжджати села, закликаючи до революції. Був страшний відчайдух.