— А чим закінчилася ваша партизанка?
— Шостого липня 1943-го, коли ми таборували в Антоновецькому лісі, на нас рушили сотні Крука. Почалася стрілянина. Ми намагалися їх отямити, щоб не проливали братню кров. Але вони казали, що їм наказано йти вперед. Наші командири розгубилися. Яворенка тоді з нами не було, подався в село. Ми не знали, що робити. Бунчужний Чубенко стоїть на тому, щоб боронитися. Інший командир забороняє стріляти, погрожує розстрілом. Та ми й самі розуміємо, що стріляти по своїх рука не підніметься. Урешті вдалися з бандерівцями до перемовин. Та це нічого не дало. Серед їхніх командирів був Еней. Перед тим, як наступати на наш табір, він виголосив промову й пояснив своїм стрільцям, що справа стоїть лише так: або ми підкоримося проводові Бандери, або нас переб’ють. Бо, мовляв, діяти треба разом, і лише Бандера поведе нас до перемоги. Еней теж був добрим промовцем і вмів голови замакітрити. Його стрільці були проти того братовбивчого наступу. Та коли Еней звелів тим, хто не згоден, вийти вперед, не вийшов жоден. Урешті бандерівці вдерлися до нашого табору й почали нас роззброювати. Одного сміливця, що не хотів віддавати кріса, якого здобув у бою, забили на місці. А відтак кинулися грабувати наші склади. Командирів арештували. А роззброєним стрільцям сказали, що можуть вертатися додому. Зосталося з ними зовсім небагато, переважно ті, кому було додому далеко. Забрали вони з усім нашим добром і наших поранених, у тому числі й Зеня. То він нам потім розповів, що наших командирів кілька днів допитувала їхня СБ, і двох розстріляла. Ми з Ізьом плюнули на те все й вернулися в село. А потому легалізувалися агрономами та взялися поважно за медицину. Роздобули німецькі підручники, але самим учитися було важко. На щастя, нам трапився один професор-медик зі Сходу, він був в УПА, а після поранення жив на селі. Ну, то ми з ним і займалися. З нас було досить чвар, з бандерівцями не хотіли зв’язувати свої долі. Зеньо, щоправда, залишився й воював ще довго в загоні Енея. А ми з Ізьом потому помагали партизанам уже як медики.
— А що було з Яворенком?
— Після тих подій бандерівці видали на нього присуд смерті й розпочали полювання. Узимку 1944-го вони його вистежили й застрелили. Тиміш Басюк мав лише двадцять шість років. Був на рік старший за мене.
2
Мама нікому не розповідала про нашу біду. Хто питав, то чув одне й те ж: тато наш у відрядженні. Навіть Ізьо попервах не знав, що тато в тюрмі. Саме тоді, коли тата арештували, Ізьо перебував у Москві на перекваліфікації, а потім на науковому симпозіумі, так що його не було доволі довго. А коли він з’явився знову в нас на щонедільних обідах, мама вигадувала щоразу нову легенду: то тато до Львова поїхав провідати своїх батьків, то тато у відрядженні, то тато ще десь...
Але Ізьо мав свої канали й одного разу став вичитувати мамі, що вона нічого йому не повідомила. Мама сказала, що кагебісти вимагали все тримати в секреті, якщо вона хоче, аби її чоловік повернувся.
Тато перед арештом працював лікарем у військовій частині й забракував двадцять протермінованих консерв, але не знищив, бо думав, що не має на це права. Цим скористався «кладовщик», який мав нестачу, й покрив її тими консервами. Тата судив спочатку районний суд і засудив на рік. Але це був лише початок, бо насправді татові шили співпрацю з німцями й шукали докази його діяльності в лісі. Мама найняла адвоката, старого єврея, він подав на апеляцію й дуже дивувався, за що тата посадили: «Разве что повліяла ета справка, которую прєдоставіл КГБ о том, что подсудімий во время войни работал агрономом. Но что такое агроном? Разве ето опасно?» Потім він довідався дещо більше й підтвердив, що тата посадили не за консерви, і головне, щоб він тримався й ні до чого іншого не признавався, що б йому там не обіцяли, бо обдурять і дадуть великий термін.