Я обійшов хату, за хатою запущений сад підняв руки д’горі й оплакував опалі плоди, що гнили в траві, збираючи міріади мушви. Сарай захаращений дошками, з-під дощок чкурнула зграйка кошенят і зникла в кущах. З іграшок я помітив лише відірвану жовту ногу ляльки, трохи далі лежала її лиса голівка, добряче пожована, мабуть, котами. Зі стіни стирчав гак.
Далі я іду повз школу, до якої ходив, як на Голгофу, тихо ненавидячи. Більшість учителів не викликали жодної поваги, декотрі були відверто тупі, як директор Лелеко і його дружина, що викладала російську мову та літературу, хоча якраз літератури вона й не знала. Ми їм вигадували прізвиська, які промовляли самі за себе: Гібон мав таке обличчя, що полюбити його могла тільки рідна мама, Клізма ходила так, ніби мала в задниці кактус, у Кобри був життєрадісний задок, і вона підступно жалила, але всі старшокласники задивлялися на неї... Школа, з якої я не виніс нічого доброго, ані вічного, окрім окремих картинок: дівчата взимку в довгих фланелевих майталесах, у яких пріла їхня невинність, тікання з уроків, бійки, безглузде для мене вгризання у фізику, геометрію, хімію — навіщо вони мені здалися?.. Фізкультура — 2, поведінка — 2, російська мова — 2... переважно трійки і четвірки, рідше п’ятірки... і щоразу спілкування з ременем...
Далі завертаю на Каспрівку. Це дорога, якою я, зазвичай, щодня ходив до школи й зі школи, хоча була й інша — попри Маньку. Як же ця вуличка тепер змаліла! І будиночки всі теж поменшали. Мені аж шкода, що я руйную цією мандрівкою свої дитячі спогади, але цікавість бере гору. Я йду роззираючись, ніхто мене не впізнає, так, ніби я привид, та і я нікого не впізнаю. Я йду не кваплячись, хочу пригадати собі шкільні роки, коли ми пленталися цілою гурмою, дорогою хтось відколювався біля своєї хати чи повороту на свою вуличку, гурма маліла, аж поки я не зоставався сам. Так воно і в житті: друзі нас покидають, а потім той, хто виживе, роззирнеться й побачить довкола себе пустку, і стане йому сумно, як стає сумно моєму татові, що вже всі друзі померли.
Ось хвіртка, спершись на яку, годинами простоював дурний Додьо з висолопленим язиком. Ми завше з ним дрочилися, а він гуркотів своїм басом нерозбірливі слова, плювався й махав кулаком, але ми знали, що він поза хвіртку ніколи не висунеться, бо вона замкнена на ключ. А ми кричали і реготали. Ми жодного разу не дозволяли собі його обминути мовчки, не на те ми вчилися. А тому стрибали перед ним і кривлялися, аж доки не вибігала з хати його мама з мітлою й не проганяла нас із лайкою та прокльонами. Старий каштан, що ріс біля хвіртки, ще й досі росте, а Додя давно вже нема.