Ми пили пінки з пива й шампанського, таємно цмулили домашнє вино з бутлів, пробували на смак коньяк, курили скруцлі з сухого листя, з чаю і сіна. Бавилися в індіанців і курили люльку миру — насипали тютюн у ямку в землі, запалювали, пропихали крізь землю соломинки, лягали довкола й курили, не затягуючись, бо не вміли.
Улітку ми купалися в бляшаних баліях, які ще зранку наповнювали водою, щоб вона нагрілася від сонця. Раз на тиждень ходили до лазні. В одній кабінці милися тати з хлопчиками, а в другій — мами з дівчатками. А часом задля економії ще й з сусідськими дітьми.
У нас не було телефонів, тому ніхто не міг нікого попередити про свій візит, та й ми не могли. Двері в нашій хаті завше були відчинені. Сусіди приходили то за сіллю, то за сірниками, то поговорити, то подивитися єдиний на всю вулицю телевізор. Бабуся завше вбирала до телевізора хустину й чемно відповідала на привітання дикторки. Ми знали, що на обід у сусідів, а вони знали, що на обід у нас. Ми часто ходили в гості й приймали гостей у себе. З сусідами вирушали на пікніки, на річку, на гриби. Ті посиденьки за розстеленою капою з закусками і напоями неможливо зрівняти з теперішніми фуршетами.
Купаючись в озерах і ріках, ніколи не боялися ненароком заковтнути воду. В річці могли киснути годинами. Ніхто тоді не думав, що в тій воді можуть бути небезпечні речі — сики водяних щурів, корів і коней, бруди з помитих машин. Ми запихали руки в глибокі нори під берегом і ловили риб і раків, не боячись, що якась холєра нас хапне за пальці.
Ми любили спати в садку на розкладачках разом з котами. І комарі нам не докучали. Ми вибігали роздягнені взимку на мороз і качалися в снігу. Хотілося застудитися, лежати в теплій хаті й не ходити до школи. З цією світлою метою ми вдихали морозяне повітря на повні груди і їли сніг. Правда, сніг ми їли й просто так, без бажання застудитися. Сніг нас не брав. Поверталися ми з санок і нартів мокрі, як хлющ, часом з зашпорами в пальцях. Ми всі страшенно любили хворіти на застуду, але це щастя траплялося рідко. Тому таємно нагрівали градусника в гарячому чаї і з насолодою потому пили настій алое з медом і чай з трав, мужньо терпіли гірчичники і не менш мужньо сьорбали гаряче молоко з содою і маслом.
Ми стрибали з дерев, з повіток і хлівів з парасольками або без. Гойдалися на гілках і молодих деревах, переходили, зажмурившись, вузенькі кладки. Ми не боялися ні висоти, ні глибини. Цей страх прийшов значно пізніше. Ми провалювалися під лід і у вигрібні ями, падали на паркан з ровера, роздирали колючим дротом руки, ноги й обличчя.
Ми тягли з хати старі лахи, коли чули торохтіння возу лахмітника, а він нам давав за них глиняні свищики й дерев’яні деркачі. Ми обступали точія ножів і слухали, як дзижчить його станок. Ми визволяли з кліток собак, яких упіймали гицлі.
Ми любили велелюдні ярмарки за містом. Одного разу мені дали батьки три карбованці, щоб я купив собі ласощі, а я купив за них поросятко. Разом із мішком. І треба було бачити, як я ніс того кувікаючого лантуха на плечах, убраний у чистеньку білу сорочечку.
Ми робили збитки — перетягали вечорами вулицю нитками, серед ночі кидали кицьку в чиюсь відчинену кватирку, забивали цвяхами хвіртку, писали на парканах «Фантомас» і чіпляли до авт бляшанки, аби вони торохтіли. Ми запихали соломинки жабам в дупу й надували їх.
У піонерських таборах нам доводилося співати «Взвей тєська страмі сі нієночі, мипі анєри — де тіра бочіх», хоча наші батьки «рабочімі» не були.
Ми мали дитинство, якого тепер не має ніхто.
Розділ дев’ятий
1987. Станіславів—Софіївка
1
Тата я бачу ще зоддалік, він сидить у плетеному кріслі на подвір’ї, сонце його огріває, руки сперті на паличку між колінами. То паличка ще мого діда, з якою той любив прогулюватися. Поруч кілька газет. Тато усміхається, підводиться з крісла та веде мене до хати, щоб я перекусив, а відтак поїдемо до Ізьового помешкання. Заки я їм, тато збиває в мильниці піну, накладає її на обличчя й починає голитися своєю старезною бритвою, надимаючи то одну, то другу щоку. Він віддавна має електробритву, але, пішовши на пенсію, повернувся до цього дідівського способу. Робить це не кваплячись, як і за мого дитинства, бритва рухається рівно й плавно, рука ні на мить не здригнеться, а все ж в одному місці біля вуха таки закривавив поріз. Тато змиває обличчя під умивальником, потім слинить шматочок білого папірчика і прикладає на порізане місце, перевдягається в чорний костюм («у ньому мене й поховаєш»), в’яже краватку й старанно зачісує свою лисину, але вже не так старанно, як колись, коли хитромудро завертав довге волосся з потилиці на чоло.