На цвинтарі гуляє вітер і каркають ворони, мені хочеться, щоб це якнайскоріше закінчилося. Але так не можна, треба відбути все до кінця, а тому після похорону ми повертаємося знову до помешкання Ізя, щоб його пом’янути. За столом настрій уже веселіший, правда, молодичка все ще не може заспокоїтися, не їсть і витирає сльози. Її сусідка шепоче:
— Чого не їси? Їж. Ти ше молода. Знайдеш си порядного хлопа й заживеш, як ковбаса в смальцю. О, хоч би пан Целяк, — киває на старшого пана навпроти. — Чоловік самотній. На доброму місці. Працює. Має гарнітур. Чисту сорочку. Жили би-сьте разом, як голубів пара. Шо ви на те, пане Целяк?
Але пан Целяк вдає, що не чує, і, піднявши келишок, плямкає:
— Ну, то дай Боже святого спокою йому на тамтім світі! Файний був чоловік. Поправив мені щелепу й не взяв ні копійки.
Тут починають й інші згадувати добрі справи Ізя та хвалити його, і шкодувати, що помер зарано, до сімдесяти п’яти не дожив, а во пан Цілушко має вісімдесятку, а поривався ще й труну нести.
Ми з татом не досиділи до кінця поминок, горілку лише пригубили, тихенько вийшли й поїхали додому. Всю дорогу мовчали, а вдома тато націдив з бутля вишневого вина, і ми пом’янули Ізя так, як вважали за слушне. Та не забули і стрийка Зеня, бо неможливо забути того, хто не забував сам нікого.
2
«Десь чути лунке цокання копит і торохтіння коліс, вітер порипує флюгерами та віконницями. Я впізнаю те місто з гравюр у книжці, вулички заплутані, мов лабіринти, і потопають у темряві, лише в деяких будинках блимає тьмяне світло. Раптом долинає цокіт копит зовсім близько, і я бачу чорну карету, візник має на голові каптур, обличчя його не видно. Вікна в кареті зашторені чорними фіранками. І на одну мить мені здалося, що краєчок фіранки хтось відгорнув і глянув на мене. Карета зникла на закруті. Я підбіг, щоб краще роздивитися, але вона розчинилася в чорнилі ночі. Під темними непривітними кам’яницями стоять кілька фіакрів, на козлах дрімають візники в чорних фраках і циліндрах. На кого вони чекають серед ночі? Я йду навмання, роззираючись на боки, кудись пропала та площа із соснами, я заблукав. Під ногами м’яка трава, суха, мертва, у мертвій траві може народитися тільки мертвий місяць, він стежить за мною. Вітер кидає в мене пригорщу хвої, але сосен я не бачу. Зате бачу перед собою темну кам’яницю, у вікнах якої блимають свічки. Дві каріатиди з великими персами підтримували балкони. Біля кам’яниці панує неприємна тиша, дошкульна тиша, липка тиша, хочеться її зруйнувати, вирватися з її мацаків. Я відчиняю двері й потрапляю до просторого передпокою, скупо освітлюваного свічками. На вішаку висять капелюхи й довгі плащі з вилогами, біля вішака стирчать з плетеного коша парасолі й палички. З кімнати праворуч долинає приглушене шемрання, схоже на монотонне бурмотіння молитви. Що я тут роблю? Але все ж скрадаюся навшпиньки до дверей, уважно дослухаючись, коли несподівано хтось мене хапає за руку. Я рвучко обертаюся й бачу панночку в чорній сукні. Худе подовгасте обличчя когось мені нагадує, але я не можу згадати, хто вона, а понадто голос, мені він теж чимось знайомий.
„Чому ви так пізно? — питає вона пошепки. — Ми вас чекали вранці“. Я не знаю, що відповісти, і з вуст моїх долинає невиразне бурмотіння. „Вона ще сподівалася вас побачити...“, — продовжує дівчина й бере мене за руку, але це не та з вогненним волоссям, бо волосся в неї чорне, вираз сумний і розпачливий, настільки, що хочеться її втішити, обняти, приголубити. Хотілося запитати, хто так на мене чекав, але не мав відваги. „Ходіть“, — каже вона й веде до того покою, звідки долинало шемрання.
Посередині покою на столі домовина, у ній лежить стара жінка в чорній сукні з коронками. На голові має чорний чепець, з-під якого визирають сиві кучері. Гострий ніс стирчить догори. По обидва боки домовини сидять у кріслах люди, теж у чорному. Палають свічки, бринить молитва. Я не знаходжу нічого мудрішого, як уклякнути й почати молитися. Очі присутніх спрямовані на мене. Щось їх напружує в моїй поведінці. Що я зробив не так? Може, не поцілував покійницю? То й не поцілую чужу для мене людину. Хто вони? І хто ця жінка, котра буцім чекала на мене? Я проказую тричі „Отче наш“ і тричі „Діво Маріє, радуйся“, правда, дуже тихо, так, аби ті мене не чули, бо цілком можливо, що це зовсім не ті молитви, які пасують для такої події.