Щойно закінчую молитися, як дівчина смикає мене за руку: „Ходіть за мною“. Я слухняно йду за нею сходами вгору. Сукня дівчини шелестить, сходи поскрипують. Дух ладану і свічок повертає мене в добу дитинства й гостювання на парафії в дідового брата. Навіть запах, що панував у будинку, був той самий.
„Ви з дороги, мусите перебратися, — каже дівчина, запровадивши мене до невеликого покою з ліжком. — Хоча... ви, певно, змучені... Може, трохи подрімаєте?“
„А коли ховають?“
„Завтра ополудні. Хочете помитися? Я накажу приготувати купіль“.
„Ні, не треба“.
Дівчина чимось нагадує Сильвію. Чи буде зручно поцікавитись, як її звати? Ні, це безглуздо. Скидається на те, що ми віддавна знайомі, а може, і родина. Отже, я не можу не знати її імені.
„Коли переберетеся, спустіться вниз на вечерю. Вам печеню підігріти чи волієте зимну?“
„Нехай буде зимна“.
Дівчина лишає мене на самоті, я роззираюся по кімнаті. Тут усе старосвітське, зі стін дивляться на мене світлини поважних пань і панів, вифранчених спеціально для знимки. На столику з горщика стирчить букетик безсмертників, поруч — маленький молитовник. Що це за світ, до якого я потрапив? Я перевдягаюся в чорний костюм і з подивом констатую, що він мені якраз упору. З дзеркала в шафі дивиться на мене хтось чужий із сірим обличчям. Невже то я? Спускаюся сходами в передпокій і гублюся, куди йти далі. З кімнати, де лежить покійниця, долинає те саме приглушене шемрання, вухо вловлює окремі слова, які нічого мені не говорять. Підійшовши до дверей навпроти, прочиняю їх і бачу на столі, освітленому свічником-трійцею, полумиски з їжею, карафу червоного плину й келишки.
„Я вже вас зачекалась,— усміхається панночка, наливаючи собі до горнятка кави. — Я теж зголодніла“.
З усього було видно, що тут наготувалися до завтрашніх поминок: печеня, паштет, шинка, ковбаса, сальцесон, сир, смажена риба, салата з квашеної капусти, пиріг з яблуками, пиріг з маком... Панночка наливає мені вишнівки. Надпивши її, маю таке враження, мовби випив узвару — не почув ані грама алкоголю. Може, тому, що я змерз? Дівчина кладе мені в тарілку шматок паштету і шматок печені. Паштет без смаку, печеня теж, здається, що жую печені підошви. Те саме з рибою — вона не має смаку риби, а чогось запліснявілого й розлізлого. Окраєць свіжої на око паляниці виявляється гливким і теж із ноткою цвілі. Так само й пиріг із яблуками. Я не можу це їсти. Волію ще вишнівки. Але, як і першого разу, вона має смак забарвленої на червоно води. Їжа, позбавлена смаку, також позбавлена й запаху. Але дівчина частується з апетитом. Як мені довідатися, хто я і хто вона? Чому вона не називає мене на ім’я?
„Вам не смакує?“ — питає, помітивши, що я, спробувавши всього по шматочку, перестав їсти.
„Я в дорозі перекусив, а крім того... просто втомлений... і настрій, самі розумієте...“
„Так, така далека дорога... я помітила, що ви без речей приїхали“.
„Дуже квапився“.
„Вона вам перед смертю передала оце“, — дівчина порпається у кишені й простягає мені маленького різьбленого ключика з вушком у формі серця.
„Що це таке?“
„Не знаю. Вона сказала, що ви мусите знати. — Я кручу ключика в руці, дівчина стежить за мною. Що ж — я киваю, вдаючи, що згадав... вона, як мені здалося, полегшено зітхнула. — Може, хочете відпочити? У своєму покої в шафі знайдете нічну сорочку“.
Я бажаю їй доброї ночі й рушаю до покою. Видно, що тут уже побувала служниця. Ліжко розстелене, на кріслі стоїть мидниця з теплою водою, поруч мило, з бильця звисає рушник. Попід кріслом — нічник з покришкою. Я уважно роззираюся, намагаючись здогадатися, для якого замка пасував би той ключик, але жоден замок у шафі чи в секретері не підходить. Я наближаюся до вікна й визираю на вулицю. Попід вікном росте розлогий горіх, жоден листочок не ворушиться на ньому. Неясна тривога опановує мене.
Раптом долинає чийсь голос з вулиці... здається, звучить моє ім’я. Я розчахую вікно і бачу Лютецію, вона махає мені руками: „Тікай швидше! Тікай!“ Я не знаю, чому повинен тікати, але слухняно перелізаю через підвіконня, хапаюся за гілку дерева й поволі спускаюсь додолу. Лютеція бере мене за руку, і ми біжимо. Як вона знайшла мене? Десь позаду чути траскання віконниць, плач і зойки. Я не знаю, від кого тікаю, не знаю куди, але слухняно біжу за дівчиною з вогненним волоссям. Зупиняємося на Ринку біля тієї кам’яниці, у якій ми вперше зустрілися. Лютеція тягне мене за собою далі. При нашій появі в юрбі присутніх радісно прошелестіло: „Ти встигла... встигла... Вона встигла... встигла...“