Ми падаємо знесилені за стіл і важко дихаємо. Нам знову несуть пунш, я п’ю його захланно і з неабиякою насолодою.
„Як ти мене знайшла?“
„Добрі люди підказали“.
„Де я був?“
„У себе вдома. То була твоя бабця“.
„Покійниця?“
„Ні. Та дівчина“.
Я завмер. Тепер я згадав, кого мені нагадувало її обличчя — мою бабцю в юності.
„Але як то можливе? А та... в труні?“
„Мабуть, твоя прабабця. — Лютеція простягає руку: — Дай“.
„Що?“
„Ключика... — Помітивши мій здивований погляд, додає: — Тебе було послано за ним“.
„Мене ніхто не посилав. Я сам пішов“.
„Тобі так лише здається“.
Я дав їй ключ. Вона покрутила його в руці й показала присутнім. Утішений гомін прокотився залою. Лютеція підвелася й попростувала до стіни навпроти шинквасу, на стіні зображено було дивну битву — лицарі рубалися зі звірами, у них під ногами було безліч трупів і рясно струменіла кров. Вона зупинилася перед стіною, вставила ключика в невидиму щілину й крутнула. Щось скреготнуло, клацнуло, і зі стіни висунулася шухляда. Присутні заплескали в долоні. Лютеція повернула усміхнене обличчя до мене, поклала переді мною різьблене пуделко й відчинила його. Пуделко було повне вирізаних із кості літер, які не нагадували жодну з відомих мені абеток.
„Що це таке?“
„Не знаю, — сказала вона. — Час від часу з’являються дивні речі нізвідки. Просто виринають і починають існувати десь поруч. Пояснення їхній появі нема, як і їхньому зникненню. А ми шукаємо розгадки. Зазираємо в ту книжку з незрозумілими письменами, намагаємося вчитатися, розшифрувати бодай рядок або хоч одне слово, та все намарно. Те, що проникає до нас і в нас, непізнаване“.
„Ці літери нагадують мені ті, що в книжці, яку ти мені показувала. Вони з того світу?“
Вона кивнула.
„Невидимі істоти приходять звідти, сновигають між нами. Декого викрадають. Зникнення людей відбувається дуже часто. Кінців ніхто не знаходить. Інколи вони діють ще хитріше — зникла людина з’являється знову, але це вже насправді не вона. У її образі хтось інший, хтось небезпечний. Він живе серед нас, а ми його розпізнати не здатні“.
Карлик підшкандибав до нашого столу, згріб кості з літерами назад у пуделко й кудись поніс».
3
Читаючи ці записки, я переживаю одне з найдивовижніших почуттів, бо ж опиняюся у своїх снах у тому самому стані, у тому самому місці й рухаюся в тому самому напрямку. Це пробуджує в мені присмак чогось незвіданого, водночас смерті і вічності. Мої сни мов наркотик: що частіше їх бачиш, то все дужче вони затягують в себе, не хочеться з ними розлучатися. Але те саме й у Вагилевича. Правда, його Лютеція з’явилася зненацька, а моя давно сиділа в мені, я вимріював її, вірив у неї, як вірять в існування острова Мадагаскар, хоч і ніколи не баченого. Я чув її голос, її подих, уранці на межі між сном і прокиданням вона торкалася своїми вустами моїх вуст, і я носив увесь день тепло її цілунку. Я писав їй листи, які назвав «Листи зимові до Лютеції», але відповіді не отримував. Повертаючись додому з міста, я уявляв собі, як біля хати стоїть авто, а в ньому — вона. Чому саме авто? Не знаю. Ось вона виходить з авта — з довгим полум’яним волоссям, що розвівається на вітрі, і всміхається мені, а сусіди витріщують очі і не можуть уторопати, що це все означає, а ще більше їх ошелешує, коли ця краса неземна обнімає мене й цілує, а я, обхопивши її за стан, веду в хату. Далі уява затинається, я в хаті сам. Падаю на канапу, задираю ноги на бильце і втелющуюся в стелю, роздивляючись дрібненькі тріщинки й ті візерунки, які вони утворюють, там, у тому павутинні тріщинок, я вичитую свою долю, далі ковзаю поглядом по своєму мальовидлу, намагаюся розпізнати імена дівчат, з часом я сам забуваю, де котра увічнена, і не можу розшифрувати її ім’я, таке враження, що галузки й листя вже живуть своїм окремим життям і розростаються, звиваючись зеленими змійками.
Я намагаюся її відшукати, не маючи уяви де, з цією метою я ходжу вечорами в студентські клуби, там завше вирує тлум, світло спазматично блимає, а в тому блиманні виникають обличчя на одну лише мить, аби знову поринути в темряву. Я сідаю десь у кутку, п’ю вино й розглядаю публіку. Коли до мене хтось підсідає, запитую про Лютецію, хоча розумію, що називатися вона може наяві інакше, але це все, що в мене є, єдина зачіпка. Та на моє запитання маю лише здивоване потискання плечима. Може, її не існує насправді? І як можна шукати сліди свого сну? Але ні, можна. Сни інколи випереджають події, то чому сон про Лютецію не міг би випереджати її реальну появу? Колись мені снилася одна маленька книгарня, до якої я часто вчащав у снах і натрапляв на безліч скарбів, а небавом вона з’явилася. Одного дня, коли липень забивав памороки цвітом липи, я натрапив на книгарню з переоціненими книжками, які вийшли ще тоді, коли я такими книжками не цікавився, і я там справді накупив багато чого вартісного. От тільки того старенького книгаря, що був у снах, у книгарні не було, замість нього торгувала жінка, проте, коли я зайшов туди вперше, подивилася на мене здивовано і радісно привіталася, мовби давно очікувала, а може, то мені здалося.