Нестримне бажання стрийка покращити мою долю брало початок ще з 1978 року. Була субота. Я тоді жив ще на Замарстинові, писав поему й не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Убраний був у чудовий картатий костюм — останній крик моди 1938 року. Капелюх і краватка належали до тієї самої епохи, що й костюм, і тільки мешти були років на двадцять молодші. Ні, що правда, то правда, стрийко вмів стежити за своїми речами, і вони в нього практично не зношувалися. У шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, у селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер. Стрийко всміхався у свої наваксовані вуса, що стирчали, мов роги оленя.
— Даю тобі десять хвилин, аби ти зібрався й вилетів корком зі свого лігва. Мусиш виглядати, мов нова копійка, або принаймні не гірше за мене. Ідемо на весілля.
— На чиє?
— Побачиш. Рухом, а то скоро тут мохом обростеш. Що ти бачиш, крім своїх книжок? Життя не в них, а там! — указав рукою на вікно.
Я визирнув і побачив двох песиків, які самозакохано вовтузилися одне на одному. Оце і є життя? Коли я вбрався, стрийко раптом схопився за голову:
— А краватка! — Краватки я не мав, але стрийко вирішив, що оскільки я поет, то можна на шиї зав’язати хустину — буде богемно й стильно. — І ще одне, — додав, — конверти. Чисті.
Конверти в мене були. Стрийко вийняв з кишені дві новенькі десятки і розклав їх по конвертах. То була стандартна сума, з якою йшли на весілля друзі молодих за совєтського часу, бо друзі батьків давали більше. Уявити стрийка за товариша молодих було важко. Дорогою ми купили два букети троянд по три карбованці й незабаром опинилися на подвір’ї палацу Потоцьких. Там уже юрмилося кілька весільних пар з гостями, чекаючи своєї черги. І тут я помітив нерішучість у поведінці стрийка, він зупинився й став уважно обстежувати усі ті групки, мовби вишукуючи своїх, але, вочевидь, не знаходив, урешті почав поволі походжати поміж ними, але вже не вдаючи, що когось шукає, а буцім убиває час.
— Що таке? Не можеш упізнати молодих?
— М-м... якщо чесно, то ні... Я отримав запрошення від невідомих мені осіб. Тобто я їх напевно мусив знати. Але... з моїм бурхливим минулим...
— Покажи запрошення.
— Я його... забув удома. Розумієш, я кілька разів перевдягався перед дзеркалом, і воно залишилося в іншому костюмі.
— Чудово. Може, ти ще й забув їхні прізвища?
— Знаєш... у голові стільки всього... я й не думав їх запам’ятовувати. Я просто не думав, що тут збереться стільки весіль.
— Ще б пак! Особливо якщо взяти до уваги, що сьогодні субота.
— Останнім часом у мене з пам’яттю проблеми. От скільки москалів застрелив — пам’ятаю, а де окуляри поклав — не згадаю.
— Кількість застрелених москалів з кожним роком невмолимо росте.
— З часом пригадуються деталі. Не будь таким в’їдливим.
— Та й ти не прикидайся. Ти ще не настільки старий, якщо годен до чужих молодичок лазити у вікна.
— Звідки ти знаєш? — насторожився він, полохко роззираючись.
— Ти сам розповідав.
Він полегшено зітхнув:
— Ну, от бачиш, яка в мене пам’ять. Хтозна, чи мене не запросили на весілля мого нешлюбного сина.
У цю мить мені на шию кинулася старша пані й стала виціловувати.
— Олюсь! Золотко! Ти приїхав! — і повернувшись до гостей: — Це Олюсь! Олюсь приїхав!
Я помітив, як у стрийка враз загорілися очі, він ще встиг мені підморгнути й прикласти пальця до вуст, заки пані потягла мене до гурту, невпинно тішачись:
— Це ж Олюсь! Олюсь! Тебе пустили! Боже! Ти мене впізнав? Я ж цьоця Гафійка! — вона розмовляла так голосно, мовби все своє свідоме життя прожила біля водоспаду. — Як летілося? То мій небіж Олюсь з Торонто, кузен Квіточки. А то є наречений моєї Квіточки — Ростик. А це вуйко Дозьо, вуйко Дусько, цьоця Влодзя, твого тата кузенка, цьоця Нуся, стрийко Дзюньо, стрийна Реня, дзядзьо Дорко, пані Геля — хресна мама Квіточки, а то її колєжанки... — вона перезнайомила мене з усією «родиною» так швидко, що з голови тут-таки й усе вивітрилося, бо доводилося не тільки ручкатися, а й цілуватися та обніматися.