Мені сподобався його бойовий газард. Він уже готовий був кинутися до бою. А в мене іншого виходу й нема. Опісля він поліз у свою картотеку, а це ціла шафа з шухлядками. На шухлядках промовисті наліпки: «Удовиці з дитиною». «Удовиці без дитини». «Розлучені жінки без дитини». «Розлучені жінки з дитиною». Дівчата на виданні мають кілька шухлядок: а) з родичами в Канаді й Америці; б) з хатою; в) з машиною; г) з хатою і машиною; ґ) з родичами за кордоном, хатою і машиною. І так само були покласифіковані парубки.
— Що ми потребуємо? — запитав пан Базьо й поглянув на стрийка, який тут виразно грав першу скрипку. — Багата удовиця — то, я вам вповім, дуже вигідна партія, бо по небіжчикові залишається чимало всякого добра.
— Не, — сказав стрийко. — Удовиця то вже сформована персона зі своїми звичками й мухами. Доведеться довго пристосовуватися, притиратися. То не для нього. Тим більше, якщо з дитиною. Брати на себе відповідальність за виховання чужої дитини? То дуже відповідальна справа. Або й розлучена з дитиною. Це ще гірше, бо є батько дитини, який буде приходити у визначені дні й псувати настрій. А потім та дитина прийде й щось бовкне новому татусикові. А він навіть не зможе дати по сраці, бо то чужа дитина, і треба з нею поводитися делікатно. Не, нє...
— Ну, добре. А чим не підходить розлучена без дитини? Але з помешканням?
— Підходить, але не йому. То мені би підійшла, бо я знаю, як з такими раду давати. Бо розлучені теж уже мають сформовані звички, погляди на світ і таке інше. І якщо вона звикла, що мило мусить лежати в мильничці, а не поруч, то нема ради. Або якщо перший муж ніколи не цьмакав і не хропів, а другий і те, і се, то вже ціла трагедія. Бо рано чи пізно вона йому то тицьне. Або якщо перший муж не звертав уваги, що в неї вічно голова болить, а другого від того шляк трафляє? І знову шкандаль.
— Отже, дівчина на виданні?
— Так. І не старша двадцяти чотирьох років. Бо після двадцяти п’яти, то теж неабияка штучка. З такою треба буде морочитися, як із диким мустангом, заки приручиш. По собі знаю. У неї за плечима в такому віці розбите серце, сльозливі спогади за тим скурвим сином, який вженився на її подрузі, й тверде переконання, що всі чоловіки — сволочі. Нам підійшла б шуфлядка «ґ», — сказав стрийко твердо.
— Дуже слушно, — погодився пан Базьо. — У його ситуації краще мати запасний варіант. Та-ак... що ми тут маємо? — він витяг шухляду, а ми повитягали шиї. — Відразу мушу поцікавитися, чи дуже важливу ролю грає розум.
— Чий? — запитав стрийко.
— Ну, та вашої обраниці. Чи мусить вона конче бути мудрою, як Марія Магдалина, чи дурною, як жінка Лота?
— Е, — махнув рукою стрийко, — на дідька йому розумаха? Щоб тягала на оперу й балет? Щоб волочила на художні виставки й церковні хори? Щоб змушувала читати якусь нудоту, аби потім разом її обговорити? Ні, я не дозволю перетворити на пекло життя мого дорогого небожа. Нехай буде дурненька, але в міру. Не біда, якщо на питання «хто взяв Бастилію?», відповість «не я». Бо це пусте.
Я в принципі не міг із ним не погодитися. Галицькі інтелігентні дівчата просто помішані на камерних концертах, операх, балетах, виставках і літературних презентаціях. А коли жити? Коли жити, я вас питаю?
— Ну, то ось маєте — гарна, як лялька. Заможна. І, як ви сказали, в міру дурненька, хоча це непросто помітити, — і пан Базьо простягнув фото 3 на 4, як до паспорта, з якого дивилася справді мила дівчина, хоч і насуплена і, мабуть, чимось налякана, мовби в очікуванні не легендарної пташки, а іхтіозавра з трупом матінки в дзьобі.
— Який у неї зріст? — поцікавився стрийко.
— Середній, — твердо відказав пан Базьо, потім перевернув фото другим боком. — О, тут ся пише: метр шістдесят чотири. Себто, менш-більш на п’ятнадцять сантиметрів буде нижча за нього, — кивнув на мене.
— Ну, то люкс, — погодився стрийко. — Буде її носив на руках. А фігура?
— Перша кляса. Кажу вам як фахівець.
— Е, фахівці різні бувають. Є такі, що їм пампушки до вподоби, а іншим — драбини.
— Не, не переживайте. Не пампушка і не драбина. А якраз у сам раз.
— Добре, — не витримав я. — А що не так?
— А чому щось конче мусить бути не так? — здивувався пан Базьо.
— Бо так завше буває. Такий закон природи. У кожного щось не так.