— Ну...
— Та кажіть уже.
— Вона нецілована й мовчазна. Але я гадаю, що це чудово. Моя третя жінка була страшна балабайка, метляла язиком, наче віником. Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.
— Айой! — заспівчував стрийко. — Ото мали-сьте цурис, коли вона ся вернула!
— Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо — берете? То я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така — за адресу п’ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.
2
Є такі вчинки, про які шкодуєш, ще заки їх здійсниш, а все ж таки здійснюєш. Найближчої неділі ми зі стрийком поперлися на Левандівку. Левандівка ніколи не славилася гарними дівчатами, зате охочих напучувати писок кожному, хто проведе їхню дівчину додому, там ніколи не бракувало. Зрештою, Левандівка була досить далеко, і кожен хлопець, який мешкав неподалік центру, зачувши, що дівчина звідти, намагався якнайхутше підняти вітрила й відчалити в нове кругосвітнє плавання в пошуках незаселених островів.
Галюня жила на околиці в приватному помешканні, що дуже сподобалося стрийкові.
— То, знаєш, завше ліпше, як жити в бльоці. Ні тобі сусідів, ні тобі переживань, жи хтось затопить, чи насрає під дверима, чи вкраде витирачку до ніг.
Батьки нас чекали біля брами й повідомили, що Галя нічого не знає про наш візит, і краще, аби то нагадувало несподіванку. Буцім стрийко — то їхній давній знайомий, давно не бачилися, то й запросили на гостину. У вітальні нас уже чекав накритий стіл із закускою і напоями. Я помітив, як у стрийка загорілися очі, він ледве стримався, щоб не потерти руки від задоволення, але силою волі стримався. Нас запросили до столу й стали вгощати. Після третьої чарки матуся сказала, що покличе доню. Дівчина й справді виявилася неймовірно соромливою лялькою з таким потупленим зором, ніби її вели на розп’яття, а не до столу. А коли вже сіла, то треба було її ще вмовляти, аби щось поклала на тарілку, а пити відмовилася взагалі. Стрийко підбадьорливо зиркав на мене й пускав бісики, він, вочевидь, був у захваті. Дорогою мені пояснював:
— Ти си не уявляєш, як то фантастично класно розбещувати таку цілочку. Неймовірна насолода. Бо то знаєш, коли добираєшся до садів Едемових надто швидко, то втрачаєш дуже багато, а власне, оцей повільний, непоквапливий натиск, коли ти буквально по сантиметрові завойовуєш незвідані терени, — оце і є те, що я називаю радістю життя.
Незвідані терени Галюні викликали в мене неабияке зацікавлення, нижче вузької талії вражали уяву широкі стегна й доволі грубенькі ноги. Галюня вчилася в консерваторії у класі вокалу. Шкода, що я про це довідався тільки зараз. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурні, мов корки від шампана. І так сталося, що перед тим я вже мав справу з двома вокалістками й мусив із тією сентенцією погодитися — вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.
Несподівано матуся запропонувала Галі показати мені сад. Дівчина спочатку дулася, вовтузилася й дуже неохоче підвелася з місця. Я потюпав за нею. Сад пишався різними фруктовими деревами і ягідними кущами, які саме дозріли, і я знічев’я почав скубати порічки. Галя стояла збоку й мовчала.
— Ви любите порічки? — запитав я і підніс їй жменю ягід до вуст.
— Вони не миті, — буркнула вона і скривилась.
Ага! Вона ще й суцільний дистилят. Може, вона й не цілується з гігієнічних причин?
— Маєте рацію, — погодився я і одним махом проковтнув цілу жменю. — Вам, як вокалісту, до бузі не мите брати не можна. А скажіть, коли ви закінчите навчання, куди підете працювати?
— В оперний.
— О, чудово!
Це означало, що зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім’я протрималася? Зрештою, я вже це все пройшов. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, що слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості й нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше.