Ми повільно брели садом і коли опинилися на протилежному його кінці, де нас не могли побачити з вікон батьки, я наблизився до неї й сказав:
— Ви прекрасна, — а тоді обняв за стан і притягнув до себе. Вона обурилася й уперлася в мої груди обома руками:
— Що ви робите? Я вас не знаю.
— Оце і є чудова нагода нарешті запізнатися.
Я спробував її поцілувати, але вона мотала головою, як індик, зціпивши вуста, аж ті побіліли.
— Зі мною так не можна, — вирвалася вона й відступила на кілька кроків. — Що ви собі дозволяєте? Я не давала жодних підстав, щоб до мене тулитися!
«А бодай би до тебе зимний п’єц тулився!» — додумалося мені.
Вона підійшла до кущика, вирвала ягідку аґресту, сумлінно її витерла й поклала в рот. Ягода тріснула на її зубчиках і незабаром перетворилася на кашку. Галюня щось мозольно обдумувала і, мабуть, намагалася сформулювати цю думку якомога зрозуміліше для такого бовдура, як я. Я жвакуляв тим часом аґрест жменями й теж думав. Дружина — оперова співачка — це найменше, про що я мріяв. Це катастрофа. Який сенс продовжувати? Хоча я щиро прагнув її пригорнути, бо ці чудесні форми просто нахабно манили до себе. Але як ні, то й ні.
— Ви навіть не сказали, що хочете зі мною зустрічатися, — промовила тихо вона.
— Цей так само собою зрозуміло.
— Мені не зрозуміло. Хто ви?
— Художник.
Хоча я такий художник, як мій стрийко — адмірал. Треба було сказати художник-оформлювач, автор безсмертних транспарантів «Решения XXII сьезда КП СССР в жизнь!» чи «Збільшимо надої на 50%!» Але де ж я таке скажу? Ще було б смішніше, якби я назвав себе літератором.
— І ви зможете намалювати мій портрет? — пожвавилася вона.
— Зможу, — збрехав я. — Якщо погодитеся позувати оголеною.
Вона витріщила нажахані очі:
— За кого ви мене маєте? Це ви таким способом заманюєте дівчат? А потім що?.. І скількох ви вже намалювали?
Насправді жодної, але я відказав:
— Може, десятьох.
— Десять?! — вона ще більше здивувалася. — І яка їхня доля? Ви їх потім викинули зі свого життя? Розтоптали, як... як...
Вона притулила долоні до щік, які розпалилися від неймовірного збудження. Але це було нервове збудження, а не те, на яке я розраховувати. Вона ненормальна, подумав я, треба звідси чкуряти.
— Малювання оголеної натури, — намагався я спокійно пояснити, — не означає чогось більшого. Жодного близького контакту.
— Не брешіть. Ви всі однакові.
У її очах навіть забриніли сльози, і я подумав, що в її житті вже була любовна трагедія. А може, не в її житті, а в житті її татуська, який нагадував неабиякого вітрогона.
— Галюню! — пролунав голос її матінки, і ми посунули до хати.
Гостина закінчилася, і стрийко прощався. Галині батьки тиснули мені руку й запрошували приїжджати. Галя насуплено мовчала, але руку подала. Більше я її не бачив.
Дорогою стрийко діставав мене, що я думаю про таку наречену. Я запитав:
— А ти б хотів жінку — оперову співачку?
— Боже борони! — щиро вжахнувся стрийко.
— Ну, от, — зітхнув я.
— Гм... — він засопів. — Дурно вбили час. Хоча гостина була незлецька. Нє-нє, жодних співачок, художниць, юних поетес...
— І навіть поетес?
— Їх особливо сахайся. Якщо дружина пише вірші і має щодо цього якісь амбіції, треба негайно відбити їй бажання псувати папір. Ще жодна поетеса не була доброю дружиною. Такий закон природи. У мене було дві, з якими я жив певний час, то це була трагедія! Вони усі ліниві роззяви, забудькуваті істерички і ображені на світ, який їх не визнає. Ти будеш в такої на вічних побігеньках.
Але він на тім не заспокоївся й знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит:
— А що ви нам за наші гроші підсунули?
— Або що?
— Ви не сказали, що вона збирається стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Якби ви нам то сказали, ми б і не рипалися. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.
Пан Базьо покрутив головою.
— Гм... то я ще маю знати, хто ким хоче стати... Але чи я не казав, що вона вокалістка? А куди така Аїда мала би податися, коли не в оперу? Що — у церковному хорі співати? Але добре. Пошукаємо іншу... — він попорпався у картотеці й запитав: — Чи конче мусить бути вродливою, як Суламіта?
Стрийко не дав мені відповісти й замахав жваво руками:
— Та на дідька тота врода, коли добра порода. А воно поки молоде, то все файне. Усе свіже й гладеньке, як у поросятка. А нема хіба так, щоб і те, і се, і до того ще й врода?