Пан Базьо розвів руками:
— Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.
— Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.
— Я теж так мислю, — згодився пан Базьо. — Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, — тут він підніс пальця догори, — то є поважна єврейська родина. Розумієте мене? — прискалив око.
Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.
— Та чо’ не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з євреєчкою і махнути до Америки! Берем.
У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка — це справді найнадійніший спосіб.
— Чи можна мені зиркнути на її фото? — не витерпів я.
— Ні, — зітхнув пан Базьо. — Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна й соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Чому цьоця? Бо мама померла. Між іншим, українка, місцева. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.
— І це все? — запитав я.
— А чого вам ще бракує? Дерев’яної ноги нема, це вже вибачайте.
— А обличчя?
— Та шо тобі з того обличчя? — не витримав стрийко. — Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.
— Нє-нє, — не здавався я. — Що там з обличчям?
Пан Базьо шморгнув носом.
— З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там — полум’яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі подекуди веснянки.
— О, ти чуєш? — зрадів стрийко. — Веснянки! Усе життя я був у захваті від веснянок.
— А на плечах теж? — запитав я.
Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.
— На плечах? — пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: — Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх із ніг до голови, чи що?
— Добре, то жарт, — заспокоїв я його. — А далі?
— Ну, далі... що далі... — хитнув головою пан Базьо. — Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.
— Тобто великі? — знову невідь-чому зрадів стрийко.
— Власне так. Великі.
— Яку жаби? — уточнив я.
— Агій! Де таке можна казати?! Просто великі. Ну і ніс... ніс...
— Що з носом? Він теж великий?
— Як сказати... не те щоб великий... але кривенький...
— Римський, — зробив висновок стрийко. — Яку всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.
— Ну, ні, не римський, — зітхнув пан Базьо. — Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.
— Давайте адресу, — потер руками стрийко. — Але як то має бути? Ви їм повідомите про наш візит?
— Аякже! Між нами все давно узгоджено. Тобто з її цьоцею. Вона все зробить так, аби панна нічого не запідозрила й думала, що то все випадково. Я кажу цьоці, що є охочий зустрітися, вони називають час і дату. Думаю на цих вихідних усе владнати.
— А скажіть, — поцікавився я, — чи ви вже когось посилали туди?
— Ні-ні, — замахав руками пан Базьо, — ви перший! То є — о, погляньте, — він підсунув мені під ніс карточку, де була дата, — зовсім свіжий запит. Ще й тижня не минуло. Але скажу вам відразу — такий скарб не залежується. Нині єврейки в моді. Є різні варіанти. Хтось платить їм гроші за шлюб, аби виїхати, в Австрії розлучаються, й кожен фалює у своєму напрямку. А є й такі, що розлучаються аж в Америці. Та є й такі, що живуть собі щасливо, як два голубоньки. Бо єврейки — чудові жінки. Віддані, вірні й мудрі. Правда, лише до сорока. Потім зачинаються проблеми. Бо мудрість виходить з берегів, і вона починає дивитися на свого хлопа, як на мале пиво.
— Що це означає?
— А те, що вони з віком починають бачити хлопа наскрізь. Такий у них старозавітний дар. Відкривається третє око. Збрехати такій матроні вже непросто, у гречку стрибати тяжко, доводиться вести себе ціхо й потроху перетворюватися на чесного пантофелька. Але багатьом це до вподоби. Чому нє? Коли за тебе все вирішує така премудра Рахіль, то чому б і не підкоритися?
— Ну, аби лиш тота Рахіль не перетворилася на Юдиту, — глибокодумно зауважив стрийко.
— А то так, так... буває, — погодився пан Базьо. — Але я би то тлумачив у переносному змісті. Себто відрубування голови відбувається не наживо, а умовно, жінка стає головою родини й перебирає всі турботи на себе. При такій жінці хлопові голови більше не треба. Бо вона все на світі обдумає, обмислить і зробить висновки.