3
У неділю зранку того дня, коли ми мали рушити на оглядини, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки й радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.
— Тобі як літераторові конче треба звідси виїжджати. Тут уже нема що ловити. А там — великі перспективи. Я дам деякі адреси, тобі там поможуть. Навіть не роздумуй.
А пополудні ми всі троє вирушили в гості до пана директора лижної фабрики. Жив він у старому двоповерховому будинку-люксі з довоєнної епохи. Ізьо припаркував авто біля брами й бадьоро запікав, аби там не випустили з уваги, що жених приїхав на «Волзі», а не трамваєм. Зустріла нас цьоця й провела до вітальні. Не встигли ми розташуватися у фотелях та роззирнутися по обставленому імпортними меблями покою, як з’явився статечний чоловік у костюмі й при краватці. Він відразу перейшов до діла, сповістивши, що його донька загалом тримається хати, фанатично вчиться й не має часу на гульки, тому з кавалерами в неї проблема. А дівці вже двадцять чотири, тут стрийко глибокодумно закивав головою і моргнув мені, ось-ось закінчить медичний інститут, і надалі коло знайомств звузиться ще більше. От вони й вирішили підшукати їй порядного хлопця, а в картотеці пана Базя непорядних нема, аби таким чином забезпечити їй майбутнє. Час від часу тітка закочувала очі й приказувала: «Ах, наша Беллачька!» Після тієї тиради директор поцікавився, хто я і що я, стрийко не дав мені й слова сказати і розписав мене в суцільних суперлативах, аж я почервонів. Ізьо лише кивав головою. Пан директор із неприхованим зусиллям вслухався в галицький спіч стрийка, мабуть, окремих слів не второпавши, ще менше розуміла тітка, висунувши шию й наставивши вуха, та, видно, зневірившись у своїх здібностях сприймати мову галичан, подалася до креденса й виставила пляшку мартелю та кілька келишків. Потім кожному налила й знову всілася, але вже навіть не намагалася прислухатися. Пан директор підняв чарку й запросив випити для знайомства. Тітка на хвильку вислизнула, а повернувшись, повідомила, що я можу піти познайомитися з Беллою. Я слухняно підвівся і, супроводжуваний бадьорими поглядами стрийка та Ізя, піднявся сходами й опинився в просторому кабінеті. На канапі сиділа з книжкою Белла, описана паном Базьом з неймовірною точністю. І волосся вона мала, як у Лютеції, — таке ж полум’яне. Усе було так, як він зобразив, але трішечки не так, бо очі, хоч і були великі, та все ж не вибалушені, а такому, як у неї, носикові, я б ще й позаздрив. Одне слово, дівчина була перша кляса, а пан Базьо, мабуть, насправді її не бачив. Я привітався, вона, оцінюючи мене скептичним поглядом, кивнула на крісло навпроти. Вона сиділа, заклавши ногу на ногу так, що видно було її налите повне стегно. Запанувала мовчанка. Спочатку я роззирався по стінах, заставлених стелажами з російською класикою та медичними підручниками, потім подарував дівчині одну зі своїх заготовлених наперед усмішок, щоб якось розрядити атмосферу, але атмосфера залишалася хмарною, хоч і з деяким проясненням, яке пульсувало винятково від мене. Панна, вочевидь, дивилася на мене як на когось, хто намагався в неї вкрасти гаманець. Урешті видушила з кривою посмішкою:
— І шо? В Амєріку захатєлась?
— Чого відразу в Америку? — не здався я.
— А разве нет?
— Ні, — замотав я головою. — Ви мені просто сподобались. Ось вирішив поспілкуватися ближче.
Вона зітхнула, обличчя її посмутніло. Зависла знову мовчанка. Її пальчики тарабанили по бильцю канапи.
— Так і будем малчать? — озвалась вона, позираючи кудись у напрямку вікна.
— Можемо не мовчати, — сказав я і, пересівши на канапу, пригорнув її.
Вона здивовано відсахнулась, мовби хотіла краще роздивитися моє обличчя, але я не здався, доки не добився поцілунку, спраглого й пристрасного настільки, наскільки може бути пристрасним поцілунок людей, які бачаться вперше, бо я відчував під руками її напружене й насторожене тіло. Белла не боронилася. Мабуть, давно її ніхто так нахабно не мняцкав. Урешті легенько одіпхнула мене обома руками.
— Ти спєшиш на поезд? — запитала, розгладжуючи сукню й поправляючи зачіску, водночас, мабуть, відчуваючи й сама, як погано їй вдається вдавати байдужість. — Но што, єслі я в Амєріку нє сабіраюсь? — Я не знав, що відповісти. — Папа тоже вроде нє сабіраєтся. Он там точьна дірєктарам не будет.
— Може, нам спочатку позустрічатися, а тоді щось вирішувати?