— А ти справді цього хочеш? — запитала вже українською і зовсім іншим голосом, мовби розмовляла сама з собою.
— А ти не помітила?
Вона розсміялася.
— Звичайний фізичний потяг. Ти живеш сам?.. Напиши адресу... У Винниках? Я туди на озеро їжджу.
— Ще недавно я жив на Замарстинові. Поруч з фабрикою твого батька. Запахи деревини й лаків там гармонійно перепліталися з гострими пахощами кавової фабрики та смородом падалини з м’ясокомбінату, обрамлені нудкими ароматами «Світоча».
— І так щодня?
— Ні, тільки в певні вечори, коли повітря розріджене, переважно влітку. Зате у Винниках в оточенні лісів повітря чисте і запашне.
— Гм... може, я заїду до тебе коли-небудь на ровері... — сказала вона й раптом нашорошилась. — Що це? — Знизу долинали голосні крики, місцями переходячи у вереск. — Вони сваряться?
Я теж почув сварку. Директор чимось обурювався, Ізьо і стрийко його перекрикували, а тітка ойкала й волала лише одне: «Какой ужас! Какой ужас!» Белла відчинила двері, аби чути було краще, і до нас долинули фрази, які нічого доброго мені не віщували.
— Вон! — кричав пан директор. — Ілі я пазваню, куда следует!
— Какой ужас! — сплескувала руками тітка. — Мне плоха!
— Ніколи! Ніколи! — кричав стрийко. — Ніколи Шевченко не був антисемітом!
— Да ви самі антісєміти! — гримав директор.
— Це я антисеміт? — обурювався Ізьо й зробив у запалі сварки непробачну помилку: — Та я жид з діда-прадіда!
— Што? Жид? — Директор уже не тямився з люті і впав в істерику: — Вон! Немедленно вон!
Я цьомкнув Беллу й сказав:
— Ну, Белла, чао.
— Мене Беллою тільки вдома називають. А так я Лена.
Я цьомкнув у щічку ще й Лену, хутенько збіг сходами на діл і гукнув:
— Гей, браття-опришки, сідлаймо-но коней!
Ізьо зі стрийком вийшли, сповнені обурення й праведного гніву, гучно траснувши за собою дверми. Їх аж трусило зі злості.
— Ну, ти чув? — Ізьо до мене. — Він мене антисемітом обізвав! Шкура комуняцька! Приїхало з якої-небудь Клязьми й буде тут пана корчити.
— Але я йому всьо сказав! — потирав руки стрийко. — Я йому всьо сказав!
— Бандєравци! — летіло нам у спину, коли ми виходили на подвір’я.
— Ні! — обурився від усієї душі стрийко, погрожуючи кулаком. — Ми мельниківці! Ти, кацапська почваро!
Я озирнувся, нагорі у вікні стояла Олена й посилала повітряний цілунок. Знаючи, що за нами стежать, я не відповів.
В авті мені нарешті вдалося почути, з чого те все почалося. Отже, вони мирно собі бесідували, коли якогось дідька потягнуло стрийка зацитувати Шевченка: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь», а було це сказано до розмови про науку, що от, їхня доня так тяжко вчиться, що світа Божого не бачить. Реакція тітки була миттєва: «Нє смейте в нашем доме упамінать етава антісєміта!» Коли ж стрийко й Ізьо спробували дискутувати, а стрийко додав жару ще кількома цитатами, то свою сестру підтримав і директор. Так слово по слові градус піднімався все вище, аж ртуть закипіла й вибухнула скандалом.
— Ну, а ти що? — штурхнув мене під лікоть стрийко. — Ти там як?
— Та я все зі свого боку зробив, як книжка пише. Ми цілувалися, і їй це сподобалося. Узяла мою адресу, обіцяла провідати.
— Ну, то люкс, — втішився стрийко. — Не все ще пропало.
— О-ой, — похитав головою Ізьо, — я так не думаю. А крім того, той комуняка, здається, до Америки не збирається. Молов нам довго й нудно про свої трудові звершення, про те, як його партія цінує, і що скоро піде на підвищення у міністерство. Тобто збирається переїжджати разом із дочкою до Києва. Розумієш? Допитувався, чим ти займаєшся, і що він може там на добру роботу влаштувати.
— Добра робота! Уявляю собі, — зітхнув я.
— Казав, що в міністерській канцелярії завжди треба грамотних людей. Ну, але потім... потім відбулося виверження Етни...
— Мусимо то все собі поскладати в голові, — сказав Ізьо. — Пропоную повечеряти в ресторані.
— Чудова ідея, — погодився стрийко.
Залишивши авто в центрі, ми завалили «Під Лева». За коньяком Ізьо і стрийко продовжили вирішувати мою долю.
— Тут треба поставити питання чітко й недвозначно, — сказав Ізьо. — Що в нас в пріоритеті: женячка чи Америка? Якщо женячка — проблем не бачу. Якщо Америка — треба шукати. І я тут теж можу допомогти. У мене широкі зв’язки, багато друзів.
— Америка — в ідеалі, — сказав стрийко. — Він пише геніальні твори, а не має змоги друкуватися. Він тут задихнеться. Йому треба на свіжий люфт. Якщо не Америка, то бодай Німеччина. Мюнхен. Вільний Український університет. Там я бачу свого коханого небожа.