— За що і вип’єм, — погодився Ізьо. — А поки що даси мені свою трудову, я тебе оформлю фіктивно на завод. А то ще заметуть за тунеядство.
— Ким?
— Що — ким?
— Ким оформиш?
— А ким іще, як не слюсарем чи малярем третього розряду? Чи ти відразу хочеш — начальником цеху?
— Та добре, слюсарем то й слюсарем. Не дарма ж я філологію закінчив.
— О, ти ще й носом крутиш? Але на заводах посади літпрацівника нема. Так що терпи й сопи.
За кілька днів Ізьо і справді викликав мене до Станіславова, щоб познайомити з дівчиною-єврейкою, аби я міг виїхати на Захід, бо її родина, власне, лаштується. Отже, залишається тільки закохати її в себе, інакше доведеться заплатити п’ять тисяч баксів, яких у мене не було, але Ізьо великодушно обіцяв позичити. Я сказав, що мені вже перехотілося до Америки. Добре розміркувавши, я вирішив, що, обійнявши таку шановану в совєтському суспільстві посаду як посада слюсаря, я можу спокійно собі байдикувати й займатися улюбленими справами, бо в Америці все ж доведеться гарувати. Ніхто мені там стипендії не виділить. Та й ніхто мене там не чекає, бо й не знає про мене. Чого рипатися?
4
«Я плентався маленькими, покрученими, наче руки хворого на артрит, вуличками, шукаючи той самий шинок. Раптом біля церкви Петра й Павла я зустрів чоловіка, який так само роззирався на боки, потім зупинявся, трусив головою, мов не вірив своїм очам, і тюпав далі, перебуваючи все ще в розгубленому стані. Я запитав, що він шукає, він сказав, що шукає те, чого не знає, і не має поняття, як це сформулювати. Я запропонував піти на пиво, і ми спустилися в темний підвальчик, де буяло життя, комашилися пристрасті й пінилися плітки. Ми сіли в кутку за столик, замовили пиво, і я запитав його про шинок, який міститься десь на Ринку, але вхід до нього можна відшукати лише в снах. Він сказав, що теж його шукає, що йому довелось одного разу там побувати, і відтоді його манить те місце.
„Що саме? Невже ті дівчата з кольоровим волоссям?“
„О, то ви бачили їх теж? — пожвавішав він і задумливо усміхнувся. — Вони заворожують“.
„Так, заворожують. Це через них ви шукаєте той шинок?“
„Ні, не через них. Мене цікавить книга. Я вивчаю мертві мови“.
„Чому ви вирішили, що то мова мертва?“
„Бо жодна жива мова там не впізнається“.
„А ті гравюри?“
„О, гравюри... Вони страшні. Вони зображають мертве місто. Місто, якого вже нема, а є лише натяки на те, що воно ще дихає“.
„Хіба це наше місто?“
„Це може бути наше місто в майбутньому“.
„І тому ви хочете довідатися, що ж саме його чекає?“
„І це теж“.
„Здається, ми поза сном ніколи не відшукаємо того місця“.
Мій співрозмовник — уже літній чоловік, але в його очах горить віра. Я запитав, коли то було, що йому снилися шинок, дівчина з полум’яним волоссям і книга, він сказав, що це було років тридцять тому. І з тих пір він уперто шукає. Цей сон йому ніколи не повторився.
„Я бачив його уже кілька разів“, — сказав я.
„Вам пощастило. А нам ні...“
„Кому „нам“?“
„Нам... тим, що бачили його раз чи два, дуже рідко — три“.
„Ви хочете сказати, що таких людей є більше?“
„Їх багато. Ми інколи збираємося в такому своєрідному клубі й обговорюємо всі деталі того сну, щоб усе ж таки визначити місце його події. Але є й інші сни, ми їх теж обговорюємо, шукаючи пунктів дотику“.
Далі він детально випитав мене про все, що я бачив у сні. Особливо його цікавили дівчата з кольоровим волоссям. Він запитав:
„Чи там була котрась на ім’я Лютеція?“
Я насторожився.
„Не пригадую. Але ж... якщо й була, то тридцять років тому її ще не могло бути... там були самі юнки...“
„Була... І п’ятдесят років тому була. Серед нас є дідок, який бачив її теж у сні років п’ятдесят тому“.
„Коли ви збираєтеся?“
„У нас є свій спосіб сповіщення... Щотижня купуємо „Dziennik Mód Paryskich“ і проглядаємо всі сторінки. Щойно з’явиться оголошення про відкриття нової пекарні на неіснуючій вулиці, це знак, що ми в п’ятницю зберемося у відомому нам місці. Хочете приєднатися? Що ж, це було б для нас цікаво, може, повідомите нам особливі прикмети. — Він узяв серветку й написав адресу. — Так щасливо склалося, що мене вибрали магістром, і я маю право запрошувати до нашого гурту. Мушу попередити, що коли ви приєднаєтеся до нас, то не смієте промовити жодного слова, доки до вас не звернуться. Якщо згодом зустрінете на вулиці когось із тих, кого там побачите, то не маєте права його потурбувати. Поза клубом ми — незнайомці. Лише мені вільно спілкуватися з усіма, де б то не було, поки я магістр“.