„Прошу уваги, — сказав Джокер, вловивши своїм чутливим вухом притлумлений гомін, — я розумію, що ми цей сон слухали не раз, але важливі деталі. Отже, батальні сцени... продовжуйте...“
„Вони були жахливі... тобто викликали відвертий жах... я відчував запах крові та, зрештою, кров і сочилася по стінах... я пройшовся великою залою, освітленою смолоскипами... мої кроки гучно відлунювали, луна котилася залою... спочатку я відчув, що хтось за мною стежить, а потім сталося... сталося...“ — він став витирати рясний піт, серветка вже була мокра, він узяв другу.
„Сталося що?“ — гримнув Джокер.
Жировий Король зблід і пролепетав:
„Кажани... вони напали на мене з усіх боків... хапали за волосся, дряпали... я кинувся бігти, але біг наосліп, бо кров мені залила очі... я біг уздовж стін, намацуючи вихід... Я тицявся, як сліпе кошеня, в стіни, забруднюючи руки кров’ю і слиззю... мені навіть здавалося, що пальці занурюються в напівзогнилі тіла трупів. Тоді я починав розпачливо кричати й прокидався від свого ж таки крику. Цей сон мене навідував багато разів, і щоразу я прокидався зіпрілий і перестрашений, що не зможу знайти з того будинку виходу, що перетворюся на кажана... Мій сон уже не перший рік виставлений на аукціон, хто завгодно з нашого товариства може його купити, а однак ніхто не ласиться. Відтак мені не залишається нічого іншого, як відшукати на яві той дивний страшний будинок“.
Я нетерпляче ворухнувся. Джокер звернувся до мене:
„Хочете щось запитати?“
„Так. Отже, сни у вас вільно продаються?“
„Так, — сказав Джокер, — я, власне, і є продавцем снів. Ми могли б купити й ваш сон“.
„Ні, мій сон — це все, що в мене є з найдорожчого. Я там живу“.
„Як і багато хто з нас, — зітхнув Виновий Король. — Мені настирливо сниться, як я ненароком убиваю свою дружину. Наяві вона не раз істеризує, кидається на мене, хапає за волосся, хоча скільки в мене того волосся, дряпає й верещить, що я зраджую з її подругою, не вірить, що в нас нічого спільного з тою нема й не було ніколи. Уві сні я її відштовхую, коли вона вже береться за пательню, то падає, ударяється головою об кант мармурового підвіконня і непритомніє. А я стою над нею й думаю, чи варто поливати її зимною водою та отямлювати, чи хай отак нарешті дійде та дасть мені святий спокій. Стою й чекаю. Так минає година. Урешті я мацаю її живчик — вона мертва. І тут починається найзахопливіше — яким чином позбутися трупа? Як його винести з будинку, запхати в бричку й вивезти за місто? Як закопати десь у Брюховицькому лісі так, аби пси не вигребли? І як далі жити, удаючи, що нічого не сталося? Переді мною розкривається безліч варіантів, захопливих сюжетів, вартих не одного роману, а тим часом моя дружина живе собі преспокійно й нічого не підозрює, що в моїх снах вона вже давно труп і безліч разів розклалася, її радісно точать хробаки. І коли вона кричить на мене, я приймаю її крики з усмішкою, бо її ж нема, а потім дивлюся свій захоплюючий сон, у якому я напружую всю свою фантазію, щоб позбутися її трупа“».
Розділ дванадцятий
1987. Львів
1
Він простягає мені два машинописи. На одному поема «Арканум», на другому оповідання «Ги-ги-и». Обидва мої. Але друковані на чужій машинці, бо з моєї при обшуку в квітні 1974 року було знято відбитки літер. Його цікавить, хто автор цих творів, які ходять по руках. Я вдаю, що уважно вчитуюся, а насправді роздумую, що йому відповісти, намагаючись не зводити на нього очей, бо коли наші погляди перехрещуються, я відчуваю, як нервую. Мені зовсім не страшно, я лише мушу себе контролювати, щоб не визвіритися, не вилаятися, тому вдаю наївняка, розгубленого й несміливого, такого собі недоріку, і коли він меле дурню, що в нас, у Союзі, нема жодних підстав для антирадянщини й націоналізму, я охоче погоджуюся, не вступаючи в дискусію, бо нема в цьому жодного сенсу. Він і сам знає, що бреше, а наприкінці 80-х одягне вишиванку й буде ходити на мітинги та кричати комуністам «Ганьба!» Але він своїми тирадами розставляє мені пастки, ловить мене на слові, тому весь час треба бути напоготові, я говорю мало, скупо, частіше «так» або «ні», знизую плечима, киваю, скептично усміхаюся — усе що завгодно, тільки б не втягнути себе в діалог.