Я відсовую папери й хитаю головою:
— Не знаю, хто це.
— Не може бути, — не вірить він. — Ви ж обертаєтеся в тих самих колах, де ці твори гуляли, ви не могли їх пропустити.
— Ні, я не читаю самвидаву й рукописів, у мене безліч книжок, взагалі не читаних. А це не настільки цікаво, — додаю якомога переконливіше, киваючи на папери.
— Не цікаво? — дивується він. — Якраз ні, це досить талановито. Але от, як ви гадаєте... Арканум... це ж мається на увазі Україна?
— Чому ви так вирішили?
— Практично ті ж самі букви за винятком однієї. Там на місці «ї» — «м». Ну, і загалом тема розпачу, загибелі якоїсь країни... народу... руїна... Це все дуже українське.
— А я думаю, що це переклади. Чи ви не звернули увагу, що в «Ги-ги-и» фігурує поліція, а не міліція?
— Звичайно, звернув.
— Та й ім’я молодшого брата Макс...
— Але інші герої називаються галицькими іменами.
— А чому не польськими? Це переклади. Можливо, що польського автора. У нас так ніхто ж не пише. А в поляків саме така поезія розвинута. Та й чорний гумор є. Я просто не знаю такого українського поета, який би так писав. Власне кажучи, у такому стилі. Це щось ближче до Сен-Жон Перса чи Еліота.
Він записує їхні імена.
— Вони в нас не заборонені, — кажу я.
Він щось бурчить і з недовірою дивиться на мене, але я бачу, що в душі він починає схилятися до моєї версії. Справді-бо, в цих творах нема нічого українського, усе в глибокому підтексті, я знав, що роблю, я став майстром підтексту, генієм недомовок, переживши обшук і звинувачення в хиткій політичній позиції, за що мене ще й вигнали з редакції обласної газети «Прикарпатська Правда». Вигнав сам головний редактор Віктор Виноградський, який після війни разом із загонами ястребків полював за партизанами й був свідком безлічі звірств, у 90-тих роках «Літературна Україна» вітатиме його з ювілеєм, перераховуючи з пієтетом оті його брехливі романи, де він описав свої криваві подвиги. Я — вже битий жак, особливо після того, як кагебісти намагалися читати мої рукописи між рядками, відтоді я став писати натяками й недомовками, відчуваючи диявола за спиною, слово «Україна» зникло з мого обрію. «О, Чорновіл!» — радісно скрикнув кагебіст при обшуку, решта двоє, які колупалися в книжках, збіглися до нього. «Який Чорновіл? Там же написано „чорновик“!» — кажу я, але вони не вірять, читають оповідання, крутять носом. Невинні віршики відкладають набік і конфісковують, навіть такий:
«Триста чайок» — магічне, буржуазно-націоналістичне число. Воно їх напружує. Як і фраза «фарбовані коти семи річок», цілком справедливо вони бачать у ній насміх над «семирічками» — семирічними планами партії, але слово розбите на два, і це проблема, як його трактувати?
— Яка ідея цих творів? — нудить він далі.
Я міг би пояснити, що мистецтво — це відображення Вічності, незалежної і непідлеглої змінам, випадковостям, часу і простору, це відображення душі. Мистецтво не має мети, воно само — мета, абсолют, бо відображає абсолютну душу, а отже, якщо воно є абсолютом, то й не може бути на службі жодної ідеї. Та що це для кагебіста, чий мозок отруїв соцреалізм?
— Там нема ідеї, — кажу я, а він нотує: «безідейність».
— Тоді інше питання. Хто все це міг перекласти?
— Ну, цього я вам точно не скажу. Є люди, які перекладають для себе, потім це може ходити по руках. Мені траплялися російські переклади модерної літератури. А українські — досі ні, — відбріхуюся я.
— І що то були за російські переклади?
— Ну, там, Генрі Міллер, Кастанеда... той же Еліот.
— І хто вам їх давав?
— Ці люди вам все одно не по зубах. Синочки перших і других секретарів, директорів, ваших колег...
Він постукує пальцями по столу, розмова зайшла в глухий кут. Пізніше так само допитали й інших осіб з нашого кола, але ніхто не видав мене, а ті, що могли видати, не знали й так, хто автор. Однак, коли я, познайомившись з однією юною дівчиною, повів її на каву, то після півгодинної розмови вона раптом запитала: «Ви автор „Аркануму“?» На жаль, я був настільки захоплений нею самою, що не розпитав, яким чином вона мене вирахувала, і то за яких півгодини, а кагебісти не вирахували, пробалакавши зі мною, якщо зібрати докупи всі ті допити, майже добу.
Несподівано тема помінялася. Генерал. Точніше — його спогади. Я насторожився. Невже й це мені обрубають, коли вже обрубали всі мої працевлаштування за фахом і змогу публікуватися? Ні, цього вони робити не будуть, але дають зрозуміти, що з мене ока не спускають. Спогади генерала — це теж ідеологічна робота, до якої я ще допуску не отримав, але вони поблажливі й упевнені, що й сам генерал не дозволить перекручення історичних фактів. Я погоджуюся, що генерал тримає правильну партійну лінію. А я лише літературний редактор, від себе — тільки коми й крапки. Я не признаюся, що насправді додаю багато чого інтуїтивно, скрашую події, дозволяю собі описи природи і внутрішнього стану автора спогадів, одне слово — фантазую як можу, щоб ті спогади не перетворилися на жувачку, але знати їм це необов’язково. Я вже навчився мовчати, наука мовчання тривала не довго, далися взнаки гени. «Ідеш дорогою діда?» — процідив мені кагебіст після обшуку, який тривав з восьмої ранку до восьмої вечора, але на цьому не закінчився, бо забрали мене з собою. І мама перехрестила мене, думаючи, що я не повернуся. Але недалеко до півночі мене відпустили. Коли я наблизився до дому, то побачив, що у вікнах темно, і подумав, що батьки полягали спати. Але вони не спали, вони сиділи в темряві й чекали мене, сумні й налякані. І тоді вони знову звернулися до Ізя, а він знову підняв на вуха усі свої зв’язки. І знову йому вдалося. А в 1990-му році тато, дивлячись по телевізору засідання Верховної Ради і виступи колишніх дисидентів, пожартував: «А може, даремно ми рятували Юрка від тюрми? Тепер він би засідав у Верховній Раді!»