Звідтоді я мав змогу спілкуватися з кагебістами не раз, я у них був у списку й завжди напохваті, адже я підписав офіційне попередження, визнавши свої хибні погляди, незрілу безідейну творчість, сліпе блукання в нетрях чужої нам ідеології. У них, мабуть, був план, про який вони змушені були звітувати щодо роботи з населенням. От і викликали мене та розпитували про те, про се, чудово при цьому знаючи, що нічого цікавого для них я розповісти не зможу, бо не займався політичною діяльністю. Але певну користь вони з тих здибанок мусили мати. Яку?
Оце мене завжди цікавило, бо ніяк не міг второпати, навіщо було витрачати на мене час. Тим більше, що розмови зазвичай були і геть не оперативні, бо переходили на теми літератури та історії. Складалося враження, що їм цікаво зі мною побалакати, поділитися тим, що вони прочитали. А читали вони чимало такого, що було заборонене, і навіть називали мені ці книжки, і тих авторів, яких і я підпільно читав, але, звісно ж, у цьому не зізнавався. І що цікаво, навіть прочитавши Грушевського, Липинського чи Донцова, вони несли таку саму ахінею, як і совєтська пропаганда, тобто вони читали одне, а висновки робили зовсім інші. Історичні факти перетворювалися в їхній інтерпретації на химеру, висновки зашкалювали своєю абсурдністю. У них, можливо, мізки були налаштовані вже на те, щоб усе перекручувати догори дриґом. Я слухав їх не без ошелешення, але ніколи не сперечався, а лише по-швейківськи підтакував. Хоча й не міг второпати, як так виходить, що ми читали один і той самий твір, а бачили РІЗНЕ.
Вони мінялися, кудись зникали, натомість з’являвся хтось новий, як-от Анатолій, старшого віку, розмовляв російською. Цей особливо любив потриндіти на теми, які й геть не могли цікавити КГБ, і щоразу тягнув мене до бару. Зустрілися ми якось на вулиці. «Куда б нам на каву пайті?» — задумався він. Росіяни у Львові ходили тільки «на каву», а не «кофе піть». Я кивнув на «Інтурист». «Нєт, — сказав він. — Там наши. Єщьо падумают, што на нас работаєш». І потягнув мене в пролетарську зацофану кнайпу, яка уже давно не існує, і де збирався простолюд, але там, у тій кнайпі, за спиною в бармена була кімнатка «для своїх». І ми там сиділи вдвох, і я слухав сповідь чекіста, який мужньо боровся з УПА. Особливо мене вразила історія дівчини, котра, сховавшись на горищі сільської хати, уперто відстрілювалася й здаватися не хотіла. «Ну, тагда ми єйо сажглі. А ана, представь себе, вилєзла на стріху і вся в агнє єщьо страчіла па нам із автамата».
У міру сп’яніння він намолов мені багато чого цікавого. А в самому кінці, коли ми вже прощалися, запитав: «Ну, ти там ета... нічєво такова не замишляєш?» — «Та де, — кажу, — ви ж мене знаєте». — «Да, знаю, ти же умний парень. Спасіба». — «За що?» — «А за пагаваріть. За адно і галачька а прадєланай работе», — і він розсміявся. Я нарешті второпав, якого дідька я їм здався — вони просто сачкували з роботи. Ото побалакає зі мною хвилин двадцять, а спише півдня.
Більше я Анатолія не бачив. При наступній здибанці з черговим кагебістом я почув: «А знаєш, умер Анатолій». — «Та ви що? — щиро здивувався я. — Яка ж гарна була людина!» — «Да, — зітхнув кагебіст. — Нам всем єво будет не хватать».