Напередодні генерал завершив читання «своїх» спогадів, висловив кілька не надто суттєвих зауважень і вручив половину суми — дві тисячі карбованців. Це були великі гроші, як на той час, я міг уже собі дозволити бити байдики. Тепер залишалося передрукувати спогади на машинці з усіма видавничими вимогами, але я не мав жодного бажання з цим мудохатися, зробив правки у своєму машинописі й віддав на передрук знайомій.
Після розмови з кагебістом у мене з’явилося нестримне бажання напитися. Я зайшов до «Кентавру». Там, як завжди, було людно й гамірно, усі столики зайняті, Лілі я не помітив, зате побачив Юлю в студентській компанії. Вона замахала мені руками, я взяв вино й підсів. Юля сиділа зі своїм офіційним кавалером, майбутнім суддею. Він уже був під газом, бо, очевидно, пити не вмів, і вчепився в мене з дурнуватим питанням, хто я.
— Художник він, художник, — пояснила йому Юля, і я був їй вдячний за це.
— A-а, художник, — зрадів підсудок, — то намалюй мій портрет. Плачу на місці. Можу дати аванс, — і він зашелестів банкнотами.
— Не вийде, — сказав я, — бо не малюю реалістичні портрети, а лише абстрактні.
— Чудово! Я люблю абстр... абст-ракт-ції... — тішився він і став мене обнімати.
Юля заливалася сміхом і цмулила з соломинки коктейль, стріляючи до мене лукавими очима. Далі підсудок вирішив мені ставити вино, я не відмовився, бо хотілося напитися і якнайскоріше відчалити в затишок і темінь. Решта компанії теж належала до молодих перспективних юристів, грошей у них було багацько, стіл угинався від наїдків і напоїв. Розмова велася довкола шмоток, хто що купив і за яку ціну, про те, як вони їздили до Білорусі, де в районних крамницях можна було купити імпортний одяг та інші речі, які у Львові з’являлися лише на барахолці, але втридорога. Потім хтось заговорив про джинси й назвав ім’я того офіціанта, якому я сплавляв куплений у поляків товар, а вони були його клієнтами. Я не втримався й уклинився в розмову, розвідав ціну й запропонував дешевшу, нібито від знайомого поляка, який до мене приїжджає. Відразу на місці я записав замовлення на чотири пари джинсів і з десяток сорочок. Юля хитро всміхалася, вона здогадувалася, що тим поляком є я сам, але не втручалася в мій бізнес. Коли ми з нею зіткнулися біля бару, вона запитала якомога тихіше, але так, аби все ж прорватися крізь галас:
— Ти за мною скучив?
— Н-не знаю... — промимрив я.
— Я також, — прошелестіла вона, мабуть, не почувши моєї відповіді.
Незабаром сусідній столик звільнився, хлопці відразу ж присунули його до нашого, пояснивши, що зараз долучиться ще одна компанія, і справді за кілька хвилин підкотило четверо дівчат і двоє хлопців. Серед дівчат я з подивом упізнав доньку директора лижної фабрики. Вона відразу рушила до мене, і ми розцілувалися, а тоді я посадив її біля себе, посунувши юного юриста. Юля уважно стежила за всіма нашими рухами. Компанія, що прийшла з Лєною-Беллою, розмовляла російською, і за мить уже російською забалакали всі. Я нахилився до Лени і запитав:
— Оленко, що тобі налити?
— Боже, — здивувалася вона, — мене ще так ніхто не кликав.
— Мені подобається бути оригінальним.
— Тоді спробуй мене здивувати ще чимось.
Я пішов до бармена й попросив його зробити коктейль з кубинського рому, лікеру «Старий Таллінн» і березового соку, а до цього витиснути половину цитрини і додати лід. Звісно, що бармен робив такі коктейлі на замовлення лише для своїх, бо відходити від заявленої рецептури не мав права, тому я свій рецепт нашептав йому. Він здивовано поглянув на мене й уточнив, чого скільки: рому і лікеру по п’ятдесят, а соку сто. Він хитнув головою і сказав, що цей рецепт мусить записати для себе теж. Коли я приніс коктейль Олені, яку мені геть не хотілося називати Леною, і вона попробувала, то з її уст видобулося довге й глибоке «о-о-о-о!», на яке не могла не звернути уваги решта присутніх, і всім їм забаглося спробувати цей коктейль. Я сказав, що таємницю цього коктейлю свято зберігає бармен і нізащо її не видасть, але я можу їм замовити, й назвав ціну, удвічі більшу за ту, яку сам заплатив. Вони без вагань скинулися, я повернувся до бару і зробив замовлення. Бармен нахилився до мого вуха і запитав:
— А як ти гадаєш... якщо я замість кубинського рому хляпну горілки, а замість цитрини дам ложечку цитринової кислоти — це дуже буде помітно?
— Ні, вони вже достатньо п’яненькі. Але два коктейлі зроби як належиться.
— То для твоїх дам? Добре. Ці занесе вам офіціант, а ті два я подам сам.
Оленин коктейль помандрував по колу й уже спорожнів.