„Ти мусиш вибратися звідси, заки твій сон закінчиться“.
Ми вийшли з будівлі, чорна карета чекала. Лютеція потягнула мене до неї, ми вмостилися всередині на бамбетлях, і карета рушила.
„Ти приїхала сюди нею?“ — запитав я.
„Так“.
„То це ти на мене проказувала пальцем?“
„Ні. То була не я“.
Тепер карета їхала під гору, але теж дуже швидко.
„У які дні ви збираєтеся?“ — поцікавився я.
„Ти хотів сказати „в які сни“? Це буває раз на тиждень, але ніхто ніколи не знає достеменно“.
„Чи можу я тебе побачити удень? Не уві сні?“
„Чому ні? Можеш“.
„Але як?“
„Якби ж то я знала. Не маю зеленого поняття. Може, десь і перетнемося“.
„Ким ти є в дійсності?“
„Цікаве питання. А хіба ти можеш відповісти, ким ти є?“
Я замислився. Ба й справді — хто я? Я не міг навіть пригадати своє ім’я, не міг назвати ні де живу, ні чим займаюся. Як же це так? Я ж знаю про себе все. Чому уві сні не можу бути собою? Я безпорадно подивився на неї. Вона всміхнулася:
„От бачиш“.
„То скажи бодай ім’я“.
„Ти його добре знаєш — Лютеція“.
„Ти називаєшся так насправді?“
„У снах усе стирається, свідомість наповнена іншими знаннями“.
„А яким чином тобі вдалося вістку, яку ти отримала в яві, доставити в сні?“
„Я не випила тієї кави, відклала, а потім заснула з тим горнятком у руках. Далі вже рухалася уві сні“.
„Тобто якщо щось тримати в руках, то можна з тим опинитися уві сні?“
„Здається...“
„А якщо я тебе триматиму за руку, аж доки не прокинуся? Ти опинишся поруч?“
„Не думаю“.
А все ж я взяв її руку й стиснув. Вона, усміхаючись, поклала голову мені на плече. Я відчував близькість із нею, не тільки фізичну, але й духовну, бо єднала нас тайна, єднало щось гаразд неусвідомлене, не окреслене снами. Я відчував, що попереду чекає мене якась несподіванка. І це мене тривожило найбільше. Карета виїхала на Ринок і зупинилася. Кінь заіржав, а я прокинувся. У моїй руці була рука Сильвії».
2
— А тепер розкажи за порядком, чим ми займалися, — наполягала Юля, смачно потягаючись під ковдрою.
— Ми спали, як ховрашки, — відповів я. — Ми всі були п’яні.
— Дуже дивне питання: чим ми займалися, — усміхнулась Олена. — Так, ніби це по нас не видно. Якби з мене хтось стягнув колготи і трулі, а потім натягнув знову, я б це вранці обов’язково помітила. Не кажу вже про те, що...
— Добре, можеш не продовжувати, — перебила її Юля. — Але я думала, що ми, можливо, хоч позатискалися...
— Ми цілувалися, — пригадував я. — Але в ліжку випали в осад.
— Не знаю, чи є сенс похмелятися, — задумалася Юля.
— О ні, — сказала Олена, — тільки не це. Я проспала першу пару... але на другу таки піду. Ось лише почищу пір’ячка.
Вона зникла в лазничці, а Юля поправила розкуйовджене волосся, зачесалася пальчиками й замовила каву. Я пішов на кухню.
— Мені теж! — гукнула з лазнички Олена.
Я заварював каву й згадував сон. Нестримне бажання знайти Лютецію не покидало мене. Я вірив, що вона існує, як існувала та маленька книгарня, хоча вона й з’явилася вже після снів про неї.
— Гей, — гукнув я, — чи чув хтось із вас про Лютецію?
— Що за одна? — запитала Юля. — Нащо вона тобі?
— Просив мене один товариш відшукати. Розминулися вони колись.
— Нехай сам і шукає.
— Але він не тут. Він у Києві.
— Чудне ім’я — Лютеція...
З лазнички вийшла Олена.
— Лютеція? Стародавня назва Парижа. Справді, дивне ім’я... Але, здається, я колись щось схоже зустрічала. Може, Люція? Як виглядає?
— У неї твоє волосся. Така ж висока.
— Може, це я? — вона загадково усміхнулася.
Я витріщився на неї, як баран.
— Та що з тобою? — здивувалася вона. — Забудь. Проїхали. Де моя кава?
По каві Олена нас покинула, а я заліз у ліжко до Юлі, і ми провалялися там до обіду. Вона, мабуть, помітила в мені зміни, бо я був неуважний, задуманий, в голові кублилося від різних безглуздих ідей. Вона намагалася розпитати, у чому річ, а я не хотів їй зізнаватися в тих своїх снах, натомість розповів про суд. Мовляв, оце і є причина моєї задуми й тривоги. Вона уважно вислухала всі перипетії і обіцяла помогти. Я не міг надивуватися, але вона нічого не пояснила, тільки кинула: «Побачиш!» А наступного дня зателефонувала й сказала, що о першій дня мене чекає суддя. Я отетерів. «Іди, — додала вона, — до нього, усе йому розкажи. Він тобі порадить». Пополудні я сидів у судді й слухав його монолог. Він відразу сказав, що дуже мені співчуває і дивується такій людській підлості, що не треба перейматися, а нехай, мовляв, тепер мій тато подає до суду зустрічний позов. У нього є всі шанси цей суд виграти. У мене — нема. У мене є лише один шанс — тягнути це до безконечності.