— Я ні на що й не претендую. Хочу її лише побачити.
— Добре. Мені пора.
Ми домовилися, що я чекатиму її біля медичного після занять. Коли вона підвелася, я запитав дуже невпевнено:
— Може, до мене?
Вона похитала головою.
— Краще не починати.
Я простежив за її звабливою фігурою і ледве стримав себе, щоб не кинутися навздогін, бо в цій її фразі не було категоричності, вона промовила її доволі лінивим тоном, який неодмінно, як мені здалося, передбачав гаряче заперечення і переконування в тому, що все не так, що є щось, що нас єднає і не хоче розриватися. Я навіть рота розкрив, щоб гукнути її, але не випустив жодного звуку.
3
Біля інституту крутилося багато студентів, зодягнених, мов цяцьки. Ось куди треба ходити на зальоти, подумав я, милуючись дівчатами. Урешті з’явилася Олена.
— Зараз вона вийде. Оно бачиш того аленделончика? — кивнула на високого стрункого хлопця в новеньких джинсах.
— Це її пацан?
— Так. Він її щодня чекає й відпроваджує. Не знаю, яким чином ти вклинишся.
— Я й не буду вклинюватися. Просто подивлюся.
— І що?
— Потім, може, ще насниться, то нагадаю про себе.
— Ти точно чікі-рікі.
З бічних дверей вийшла група дівчат, я відразу впізнав Лютецію, хоч вона й виглядала дещо інакше: була вбрана в джинси, обтислу сорочку, а волосся не спадало на плечі, а було скручене у вузол. І ще вона була намальована, хоча в снах — ні. Вона підійшла до хлопця, узяла його під руку, і вони рушили в нашому напрямку. Я не зводив з неї очей. Коли вони порівнялися з нами, Лютеція глянула на мене, миттю відвернула погляд, але тоді знову глянула, а коли проминула, то ще й озирнулася, але впівоберта. Я ледве стримав себе, щоб не озватися до неї.
— Отак і будемо стовбичити? — запитала Олена. — Чи ти збираєшся за нею стежити?
— Не знаю, що робити. Якби вдалося з нею перекинутися кількома словами на самоті...
— То що?
— Я спробував би нагадати їй про наш сон.
— А де певність, що ти теж їй снився?
— Ну, ти ж бачила сама, як вона озиралася.
— Може, вона озиралася на мене, побачивши таке саме волосся?
Я визнав, що вона може мати рацію.
Розділ чотирнадцятий
1996. Винники
1
Мій тато нарешті зважився переїхати до мене. Це для нього не було просто, бо все ж у нього були сусіди, з якими він постійно контактував, вони зазирали до нього щодня, й до них він звик, як до рідних. Але він, мабуть, відчував, що може скоро померти, хоч нічого мені й не казав. Я вмовляв його лягти в лікарню на обстеження, але він переконував, що чудово й сам себе контролює, нагадуючи, що він же ж лікар.
— Треба до тебе переїхати, поки я живий, бо потім мертвого тяжче везти, — сказав він, натякаючи на той Великодній понеділок 1991 року, коли ми з ним везли мою покійну маму до Винників.
— Тобі ще рано вмирати.
— Де там рано... Усі мої друзі повмирали, вже ніщо мене тут не тримає.
Я приїхав його забирати, і бачу його смуток, у цій хаті батьки прожили тридцять сім років, а я чотирнадцять, не рахуючи приїздів улітку часом на цілий місяць. Разом із татом треба забрати ще купу речей, які мені не надто й потрібні, але з якими так багато пов’язано. Біля фотопортрета мами тато ставить квіти й каже, що час від часу щось просить у неї, наче у Богородиці. Я з подивом слухаю його.
— І ти знаєш... вона мені помагає, — тішиться він. І ця його віра передається мені. Я вдивляюсь у її чисте усміхнене обличчя й думаю: що попросити?
Увечері я націджую вина, попиваю, тато теж цмулить і згадує історії, які вважає за дуже важливі, а я записую. Він пірнає у свою молодість, і щоразу я довідуюся щось нове для себе, щось, про що він раніше не розповідав, а коли нагадую йому попередню версію подій, він здивовано зиркає на мене й плутається.
Мій батько походив з села Бережанка Лановецького району на Тернопільщині. Їхнє село було під Польщею, неподалік від кордону. Тато розповідав, що він не раз ходив на той бік, займаючись контрабандою. То була ризикована справа, бо могли підстрелити. Але тоді ще не було такого кордону, який з’явився по війні. Прикордонники мали свої терени, які вони обходили чи об’їжджали, або ж чатували в засідках. Були й «свої» прикордонники, які отримували на лапу кілька золотих і, коли треба, заплющували очі.
Трагедія, яка трапилася з двоюрідним братом мого тата, не мала розв’язки. Убивці не були покарані й не були відімщені. Так я думав.