Газета «Діло» у № 121 від 03.06.1926 року на другій сторінці помістила новину під назвою: «Знову вбивають».
«Недавно в Кременецькому повіті на Волині — сталася страшна подія. 12 травня селянин с. Бережанки, Лановецької ґміни Петро Винничук, 18 років, пішов шукати роботи по сусідних селах. Дорогою зустрів кількох подорожніх, з котрими пішов далі. Недалеко села Грибової, за 700 —800 метрів від польсько-радянського кордону це товариство зустріло кілька жовнірів польської пограничної сторожі зі стражниці корпусу охорони погранича. Ніхто з подорожніх не втікав.
Тоді пограничники одпровадили Винничука в бік дороги за корчі і цілком несподівано 4 стрілами розстріляла Коли він у передсмертних муках робив зусилля встати, то жовніри накинулися на нього, били прикладами по голові й багнетами докололи... Усю ту подію бачили випадкові сопутники Винничука, котрі, стоючи поодаль, тремтіли за свою долю.
Але з ними жовніри обійшлися инакше; наситившись пролиттям крови Винничука, вони просто їх заарештували, нібито за спробу перейти кордон, і тепер вони сидять у кремінецькій в’язниці.
Батько забитого, довідавшись про страшне вбивство свого сина, став домагатися вияснення від пограничної сторожі, але йому в тому відмовили; заборонили забрати й тіло сина до рідного села, а звеліли поховати тут же, у Грибовій. По словам батька, при небіщикові було 20 зол. і 2 довоєнні рос. рублі сріблом, але батькові віддали лише 1 зол. і 45 коп. сріблом».
Не можна сказати, що польська влада пустила цю подію плазом. Прикордонників і свідків допитали. Перші наполягали на тому, що бідолашний хлопець намагався перейти кордон, а другі — на тому, що до кордону вони й не наближалися, що не мали при собі звичного набору контрабандиста — польських товарів, які можна виміняти на тамтому боці. І головне у словах свідків — це звірство, з яким прикордонники добивали хлопця. Але хто би там слухав простих селюхів?
На тому й закінчилося. Але таких убивств чи то прикордонниками, чи поліцаями було доволі багато. І жодного разу вбивця покараним не був. І це ще тільки 20-ті роки. І ще не почалася пацифікація. А потім прийдуть визволителі, вивезуть батьків мого тата на Сибір, а про його іншого двоюрідного брата Івана Греня вже в наш час повідомить Меморіальна дошка на будівлі Тернопільської гімназії: «У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС були заарештовані учні 10 класу СШ № 1. Усі вони загинули в таборах ГУЛАГу: Іван Грень, Михайло Греньків, Микола Крушельницький, Микола Млинко, Роман Пасіка, Мартиніян Перс, Роман Поліщук, Леонід Сеньківський, Ярослав Стасюк». Я дивлюся на їхнє фото: в Івана такі ж пулькаті очі, як і в Петра Винничука, і в мого тата. Найкумедніший з них — Мартиніян Перс, теж родич: малого зросту, клаповухий, ще зовсім хлопчик. За спогадами бабусі, неймовірно заразливо реготав...
2
Пити з татом — це зовсім не так, як з друзями, бо тато п’є мало й поволі, кожен ковток він смакує, ворушачи губами, а розмова з ним перетворюється на ліниве перекидання фразами.
— Ти вбивав? — запитую.
Він киває.
— І як воно?
— Убивати ворога?.. — він хвильку роздумує, жує вустами, врешті каже: — Ніяк, якщо у бою. Просто стріляєш. Він падає. Тоді стріляєш в наступного. Це якщо на відстані. На відстані все легко. Зблизька важко. Коли бачиш його очі, чуєш голос. Але часу на роздуми нема. Не вб’єш ти, уб’ють тебе.
— І хто був твоїм ворогом? — Він заплющує очі. — Ти колись казав, що відімстив. Кому?
— Я убив тих поліцаїв.
— Тих, що убили Петра? — Він киває. — Тільки їх? — Він мовчить. — Як ти їх знайшов?
— Вони служили в німецькій жандармерії. Ми оточили їхню станицю.
— І ти їх убивав зблизька?
— Так, то було зблизька. Я досі пам’ятаю їхні обличчя.
— Вони просилися?
Він знову киває. В очах у нього сльози. Останнім часом він часто розчулюється.
— Я їм пригадав, що вони зробили з моїм братом, а тоді постріляв.
Отже, сльози за братом, а не за поліцаями.
— І вони за стільки років усе теж собі пригадали?
— Це для мене не мало значення. Вони божилися, що такого не було. Але ж я знав їхні імена. Тато мені їх переказав. Він із ними спілкувався, коли намагався зі стрийком забрати тіло. А вони так і не віддали. То вже ми пізніше добилися дозволу перепоховати. Я цих убив, а решту ми відпустили.
— Ти тільки їх убив?
Він мовчить. Це не ті спогади, з якими можна легко розлучитися. Те, що було зроблене замолоду, вертається з літами докорами сумління, сумнівами в тому, чи варто було чинити саме так. Можливо, очі убитих ворогів — це щось таке, що непросто забути.