— Убивати легко, коли нічого про людину не знаєш... — додає він, надпивши вина. — А коли хтось починає говорити про своїх малих дітей, про стареньку матір... просто не треба допускати до цього... ворог є ворог... він не заслуговує на помилування, бо не був милосердним до твоїх рідних. Це він прийшов на твою землю, а не ти — на його. На своїй землі вбивати не гріх... будь-кого...
— І не лише в бою?
Він знову замовкає, поринаючи в спогади, якими не хоче ділитися. Я й не наполягаю. Бо не знаю, чи хочу їх чути. Хоча що я можу почути? Все найгірше, що відбулося, настало після літа 1943-го, коли мельниківці перестали існувати. Стрийко, який воював довше за мого тата й Ізя, якось звірився, що убивати найтяжче зрадника... тобто свого... того, хто погодився на співпрацю з МГБ, особливо якщо ти його добре знав. Ба більше — свого ж таки родича. Але наказ є наказ. «Коли віднімаєш чиєсь життя, — уточнив Ізьо, — то так, мовби забирав частину свого».
— Ходімо до мами, — каже тато одного дня.
Не каже «на могилу», каже «до мами». І ми йдемо на цвинтар, а коли минаємо церкву, тато зупиняється, оглядає її, відтак шепоче:
— Зачекай... я зайду...
Він зникає у дверях, важко переставляючи ноги. Я чекаю. Потім зазираю за ним і не бачу. Мабуть, розмовляє зі священиком. За яких півгодини нарешті з’являється. Очі його світяться радістю, він усміхається.
— Ну, все, — промовляє зітхаючи, — тепер і вмирати можна.
— Ти що — висповідався? — не вірю я, бо він раніше не відвідував церкву, хіба замолоду, до війни.
— Так, висповідався.
Відчувалося, що важкий камінь, який досі гнітив його, нарешті звалився з грудей, але що то був за камінь, я так ніколи й не довідався.
Лавочки біля могили нема, тато сідає на сусідню, спершись обома руками на ковіньку, і в синіх його очах уже не той звичний смуток, з яким завше приходить до мами, а втихомирення й спокій, вуста часом ворушаться, я знаю, що в цей час він розмовляє з мамою, а вона йому щось мусить відповідати, бо на хвилю вуста ворушитися перестають, а потім знову промовляють нечутні слова. Я тим часом висмикую траву з могили, викорчовую пагони малини, мені теж хочеться поговорити з мамою, але я не знаю як.
Йдучи повільно назад, він промовив:
— Усе життя ми мусимо постійно вчитися. Врешті навіть учитися помирати.
Відколи тато переїхав до мене, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи чогось не бракує. Коли я про це запитував, він незмінно відповідав:
— Та не, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.
— Але ти буваєш сумний.
— Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.
Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени. Коли я поїхав до Станіславова на літературний вечір, а потім повернувся, він запитав мене, що чути про нашу хату, яку ми продали. Він сумував і за нею.
— Мені сказали що там усе перебудували, — сказав я.
— Тоді я не хочу це бачити, — відповів він, хоча перед тим роздумував, чи не поїхати провідати сусідів.
— Я теж.
— А ти чому?
— Це зруйнує мої сни.
Він кивнув.
— Мої теж.
Я помагаю йому залізти у ванну, він переставляє спочатку праву ногу, тримаючись однією рукою за мене, а другою за край ванни, потім ліву, відтак обома руками спирається на краї ванни, я його підтримую під пахви, і він так сідає.
— Вода не загаряча, тату?
— Ні-ні, в сам раз.
Він сидить штивно, мовби боячись відхилитися назад і опертися спиною.
— Ти можеш відхилитися, — кажу.
— Ні, не треба. Потри мені спину.
Я тру йому спину намиленим віхтем, тру так, щоб ця бліда спина зарожевіла, тру груди, широкі й колись м’язисті, а зараз м’які й худі, а потім поливаю водою. Далі він миється сам, а коли кличе мене, я знову допомагаю, він виходить з ванни таким самим робом, як і заліз. Я витираю його рушником, накидаю на нього свого халата й веду до покою, де він облаштував свій маленький світ, обклавшись ліками, книжками і світлинами. Там він сідає на канапу, я вмикаю телевізор, і він задоволено крекче.
Я готую борщ, він чує, як я шаткую овочі, й гукає:
— Тільки не грубо ріж... не грубо... бо мені важко жувати.
— Я не ріжу, а тру на тертку.
— A-а, то добре, добре.