І коли він їсть борщ, то каже:
— Мені подобається, як ти готуєш. Зовсім як наша мама.
І тоді в мене з’являються сльози на очах, я виходжу на балкон, щоб він їх не помітив, дивлюся в сад і бачу горлиць на горіхові, вони саме в’ють гніздо, і мене попускає.
Тато мій, мов малюк, за ним треба доглядати, а колись то був здоровий чоловік, високий і сильний, він хапав мене за ногу, коли я викручувався, ухиляючись від його паска, міцно тримав, а другою рукою лупцював. І не було це настільки боляче, як я верещав. Якщо подумати, то верещав я більше з обов’язку, аніж від болю, і ніколи я на нього за це не гнівався, бо регулярне биття скидалося на ритуал після батьківських зборів, до чого я незмінно готувався, запихаючи в штани рушника.
Потім тато виходить на прохід, іде, спираючись на ковіньку, яку сам і вистругав з вишневої гілки, бо та, дідова паличка, тріснула, час від часу він зупиняється та роззирається на боки, доброта так випромінює з нього, що навіть мій сусід, який пересварився з усією вулицею, а з деким навіть пересудився, та й мені судом погрожував, спочатку насуплено й напружено сприймав татове «Боже, помагай», пораючись на городі, а далі став відповідати, та все лагідніше й лагідніше, аж урешті дозволяв собі перекидатися кількома словами. Тато тюпає далі, спиняючись біля кожної хати, помітивши когось на подвір’ї, вітається, бесідує і йде далі. Я живу тут уже віддавна, а знаю лише трьох сусідів, натомість він не тільки перезнайомився з усією вулицею, але й з паралельною до неї. Повертався завше сповнений інформації, і нею за будь-якої ціни хотів зі мною поділитися, хоча я не мав жодного бажання вислуховувати новини, у кого там дах протікає, а в кого пес курку загриз. А тепер, коли його нема, слухав би й слухав, та ще й перепитував. Але нема вже кого перепитувати, нема кого... Як же мені бракує тих його розважливих хазяйновитих розмов, його порад. Дивно, що саме в останній рік свого життя він навчив мене, як правильно гострити ножа, а я, стільки років пораючись на кухні, цього не знав.
— А пам’ятаєш, як ти мене мордував з чищенням мештів? — кажу я, помітивши, як він спостерігає, що я мию заболочені мешти під краном.
— Тоді мешти були дорогі, — каже він.
Я мусив спочатку зістругати засохле болото спеціальною шпичкою, яку він вистругав для цієї шляхетної мети з дерева, потім мав терти їх жмутом газети, щоб не зосталося ані капки болота, а тоді — протерти їх ваткою, змоченою в молоці. А коли молоко висохне — отоді лише напастувати. Це були муки, сльози й образи.
Тепер я просто тупо мию їх під краном, витираю насухо і пастую. Ну, звичайно, я не ношу мешти по десять років, як носив він. Я ще й досі пам’ятаю його німецькі черевики, які він здобув у бою.
— Ти хоч їх не з трупа зняв?
— Де там! Ми вистежили німців, коли вони голі купалися в Ікві біля Бережець. Німці, щоправда, виставили варту, але ми підлізли непомітно й ударили по них. Відразу забили їх більш як два десятка. А тоді метнулися до Бережців, де стояла залога жандармерії. І там стільки саме поклали. Забрали цілий склад одягу і зброї. Після цього бою вся наша чота носила німецьке обмундирування. Один жандарм пристав до нас, бо й раніше помагав нам і посилав повідомлення. Ми його кликали Грубий Фріц. Файний був хлопака. Займався кухнею, робив дуже смачні ковбаси. Потім, коли німці почали відступати, йому виготовили документи й відправили до Німеччини. Цікаво, чи він десь потім згадував, як воював в УПА...
— Знаєш, — казав мені, — є люди, в яких живе не якийсь особливий ґатунок звіра, а цілий звіринець. Такі люди приречені на поразку. Їхня слабість полягає в тому, що вони бачать себе добрими, їм здається, що все, що вони чинять, — іде з чистого серця. І коли вони чинять зло, то в їхніх очах воно не скидається на зло. В якийсь момент доля сприяє їм, може, навіть настільки, що їхні темні справи їм чудово вдаються. Але рано чи пізно настає зворотній процес... вони починають за все це дорого платити життєвими незгодами, здоров’ям...
Сталося так, як він передбачив. Усі за все заплатили, хату я відвоював, зло відступило і всохло. В одному лише тато помилився: коли казав мені, що лихі люди живуть довго. Але, як з’ясувалося, бувають і винятки.
3
«Я за будь-якої ціни вирішив відшукати Лютецію й став розпитувати всіх знайомих, чи чув хтось таке ім’я, але ніхто мені не відповів ствердно. Ім’я було дивним, кожен перепитував, чи я його не перекрутив. Та одного дня, прогулюючись з Ернестиною Єзуїтським парком, я почув, як вона перекинулася зі знайомою кількома словами про якусь Люцію. Коли ми зосталися самі, я запитав, про кого йшлося. Ернестина здивувалася моєму зацікавленню, але відповіла, що розмовляли вони не стільки про дівчину, як про сина воєводи — Кароля, за якого Люція має незабаром віддатися.