Розділ п’ятнадцятий
Зима 1987—1988. Львів
1
Наближався Новий рік. Найоригінальніший з усіх моїх Нових років. За два місяця до нього Юльця затягла мене в товариство, у яке б я нізащо в житті не зміг потрапити без її ініціативи, бо то була тогочасна золота молодь. Тобто золотішої на ту пору у Львові не було: усуціль синочки і донечки компартійного та кагебістського керівництва. Я почувався серед них як екзот. Юля представила мене редактором видавництва «Каменяр», який готує до видання мемуари її діда. Така версія мене цілковито задовольняла, бо її ідея сказати, що я письменник, мене вжахнула. Раз — що я офіційно ним не був, бо для пересічної людини письменником є лише член Спілки, а друге — що в таких випадках мене найбільше діставала пропозиція щось прочитати. Тому і в усіх інших товариствах я ніколи не признавався до літератури, казав, що художник, і уточнював — оформлювач. А то, чого доброго, ще хтось захоче замовити портрета.
Уся ця компанія спочатку мене сприймала натягнуто, але згодом змирилася й не ховалася з тим, що в їхньому колі крутиться самвидав. Але не український, а російський — Солженіцин, Аксьонов, російські емігранти, переклади Генрі Міллера, Кастанеди, окультних авторів. Більшість із них захоплювалися вченням Кастанеди і час від часу згадували таємничого мольфара, з яким зустрічаються, щоб поглибити ці знання й досягнути найвищої форми існування в енергетичному тілі. Особа мольфара зацікавила й мене, надто що жив він у Львові, а не в Карпатах. І одного разу вони прихопили мене з собою. Мольфар мешкав на Майорівці в приватному будинку. Двері нам відчинила дівчина, вбрана як гіпі, друга така ж дівчина притримувала за нашийник великого дога. Ми зайшли до вітальні, де було лише одне крісло, й нам сказали зачекати, бо мольфар саме спілкується «з Ним». Мені кортіло запитати, про кого мова, але я стримався.
Коли ж з’явився мольфар, я втратив дар мови. Це виявився один дивак, якого я знав ще зі Станіславова, там він удавав художника й базґрав провокаційні картини — закривавлені вишиванки, що летять у повітрі, покоцані кулями цегляні мури, розіп’яті калинові вінки та інші псевдонаціоналістичні образи, на які, мов на живця, ловилися наївні люди. Ще він бавився в чорну магію, викликав духів, улаштовував нічні гуляння навколо вогнищ, а попри те бухав. Зрештою, у мене не викликали довіри його великі зуби зі щілинами, я б ці зуби назвав кінськими. А ще він мав очі вареного щура. Мольфар мене не впізнав, а може, удав, що не впізнав. Ми всілися на підлозі, обидві дівчини приєдналися до нас, мольфар розмістився на кріслі, розкрив роздруковану книжку Кастанеди та почав читати по два-три рядки й пропонувати їх тлумачити. І щоразу він знаходив у тих тлумаченнях якусь неточність та поправляв. Мені це скидалося на засідання секти, було нудно й нецікаво. Кастанеда мене не обходив, хоча його першу книжку я змусив себе прочитати. І вже тоді запідозрив, що він просто талановитий, ба навіть геніальний шарлатан, який зумів підманути мільйони людей. Згодом з’ясувалося, що так воно й було, що ніколи Кастанеда не був у мексиканській пустелі, спалившись на тому, коли там насправді випадають дощі, і не бачився з жодним Доном Хуаном. Мольфар, який про себе розповідав, що він мольфар, та ще й гуцульський, уже в п’ятому поколінні, розмовляв російською, що було саме по собі доволі дивним. Правда, у Станіславові розмовляв українською, хоч і з акцентом, і прізвище мав далеко не гуцульське. Таким чином, один пройдисвіт тлумачив другого пройдисвіта майбутнім пройдисвітам.
Час від часу хтось із нашої компанії намагався уточнити думку Дона Хуана, мольфар терпляче її пояснював, а десь під кінець тієї нашої здибанки звернув увагу на мене й запитав, чому я ні про що його не питаю. Може, мені все так добре зрозуміло? Я відповів, що оскільки потрапив сюди вперше, то покіль уважно прислуховуюся, і мені дуже цікаво. Він задоволено покивав і продовжив свою глибинну науку. Я ледве досидів до кінця цієї примітивної вистави. Виходячи, кожен з нас поклав десять карбованців на столик в коридорі. Більше я на ті здибанки з псевдо-мольфаром не ходив, а років через десять, коли Кастанеда продавався на кожному розі, я зустрів того пройдисвіта добряче пожованого й опущеного. Цього разу він упізнав мене, але тільки як слухача тієї незабутньої лекції, і попросив на пиво. Передніх зубів у нього не було, очі сльозилися, руки з брудними нестриженими нігтями трусилися. Я дав йому гроші й запитав, чи він живе там само. Він похитав головою, хату в нього хитрістю забрала одна з тих дівчат, з якою він пізніше одружився, перепродала, і він опинився на вулиці.