Китай я лишила, дійшовши до місця: Ворожі війська рушили поспіхом у похід, одні — з південного сходу, інші — з півночі. Лінь Бяо негайно скликав військову нараду.
Я та Іван: конверґентний світ.
Я та Маліна, через те, що творимо єдність: дивергентний світ.
Ніколи ще Маліна не був мені менш потрібний, він щораз менше дає собі раду зі мною, але якщо б він не повернувся додому вчасно, якщо б не застав мене між великим маршем через Китай та потоком думок про дітей, які на Івана не схожі, я знову потрапила б під вплив прикрих звичок, писала б сотні листів, або пила б і все нищила, нищівно б мислила, усе нищила б до кінця, не зуміла б я зберегти здобутого мною краю, я б його втратила і залишила. Якщо Маліна навіть мовчить, то це все ж таки краще, ніж мовчати на самоті, це допомагає мені далі бути з Іваном, коли вже не в стані я осягнути, коли вже не в стані володіти собою, адже Маліна, певний і зібраний, завжди біля мене, і навіть у найнепросвітніші миті я свідома того, що Маліну я не втрачу ніколи — навіть тоді, якщо втрачу себе!
До Маліни я звертаюсь на Ти і до Івана на Ти, але обидва ці Ти відрізняються між собою невловимим, невагомим відтінком інтонації. До жодного з них від початку я не зверталась на Ви — форма, якою я послуговуюсь звично. Івана я розпізнала так блискавично, що не було вже часу шукати з ним зближення у розмові, йому я належала ще до того, як ми вимовили хоч одне слово. Натомість про Маліну я думала стільки літ, так тужила за ним, що наше сумісне життя стало одного дня лиш підтвердженням тієї реальності, яка мала б завжди існувати, якій, однак, надто часто на заваді ставали інші люди, абсурдні рішення й дії. Моє Ти, призначене Маліні, конкретне, воно підходить до наших розмов і дискусій. Моє Ти до Івана непевне, воно може міняти забарвлення, враз темніти, ясніти, може бути памким або лагідним, часом лякливим, шкала його експресивності справді безмежна, його вимовляти можна окремо, із довгими інтервалами, поспіль багато разів, мов міфічна сирена, знову й знову, усе спокусливіше, але все-таки, це ще не той тон, не той вираз, який я чую в собі, коли при Іванові раптом втрачаю дар мовлення. У його присутності — ні, але внутрішньо, у душі, знайду я одного дня цьому Ти завершення. Буде воно досконалістю.
Поза тим, я звертають до більшості переважно на Ви, це для мене — незмінна потреба, звертатись на Ви з обачності, хоча маю я у своїм розпорядженні щонайменше два різних звертання на Ви. Одне Ви призначене більшості, інше — вкрай небезпечне, багато інструментоване Ви, з ним я ніколи не змогла б звернутися ні до Маліни, ні до Івана, воно призначене чоловікам, які могли б увійти до мого життя, якби не було Івана. Задля Івана я втікаю до цих бентежливих Ви, тікаю сама від себе. Це Ви дуже тяжко окреслити, його розуміють не часто, лиш зрідка, проте розуміють у повній напрузі, якої не може мати жодне приятельське Ти. Бо я, звичайно ж, звертаюсь на Ти до усіляких людей: до тих, з ким ходила до школи, навчалася в університеті, працювала разом, проте це нічого не означає. Моє Ви, напевно, споріднене з Ви Фанні Ґольдман, яка, нібито, якщо йняти віру пліткам, постійно зверталася до коханців своїх на Ви. Звичайно, вона зверталась на Ви й до усіх інших чоловіків, які ніколи не стали б її коханцями, і, напевно ж, кохала лише одного, кому говорила своє найпрекрасніше Ви. Жінки на кшталт Ґольдман, про яких вічно ходять чутки, не можуть тому ні зарадити, ні запобігти, коли якось по місту починає ходити поголос. Ви що, з місяця впали? Як, Ви нічого не знаєте? Вона свої кохання найбільші, — між іншим, їх було декілька, довела до кінця своїм неповторним звертанням на Ви! Навіть Маліна, який ніколи не скаже про будь-кого чогось злого, чи доброго, зауважує, що сьогодні він познайомився з Фанні Ґольдман, її теж запросили до Йорданів, і додає ненароком: Я ще ніколи не чув, щоб жінка так гарно могла вимовляти Ви.
Мене не цікавить зовсім, якої Маліна думки про Ґольдман, він нас не буде порівнювати, бо, врешті-решт, ця жінка вивчала сценічне мовлення, а я не навчилася дихати животом, не вмію моделювати слова за власним бажанням і робити майстерні паузи. Про що ж я маю тепер, коли надходить час сну, говорити, охоплена страхом, із Маліною, і з чого мені почати, якщо я познайомилася тільки з двома дітьми, які, зрештою, Маліну не хвилюють. Про те, що зі мною трапляється, що він називає моїми малими історіями, говорити ніколи не можна. Не належить при Маліні згадувати про події у світі та в місті, ми ж бо не сидимо за столом у корчмі. Я могла б говорити про все, що мене оточує, все, що навколо мене. Чи існує духовне відчуження власності? Чи має той, у кого відчужують, якщо існує відчуження власності, право на останні зусилля мислити? Чи це ще вартує?