Виношу до кухні тарілку з-під пирога та склянки, ходжу туди-сюди і не знаю, що я б могла ще зробити, збираю із килима кілька крихт, завтра Ліна пройдеться тут порохотягом. Без дітей я не хочу більше Івана, я скажу йому щось, коли телефонуватиме знову, або я скажу йому це перед від’їздом, врешті-решт я маю йому щось сказати. Хоча ліпше йому не казати нічого. Я напишу йому із Санкт-Вольфґанґу, коли вже буду мати дистанцію, днів десять подумаю, лиш тоді напишу, без жодного зайвого слова. Я знайду відповідні слова, забуду про чорну магію слів, напишу Іванові з усією моєю щирістю, як пишуть сільські дівчата в наших краях до своїх коханих, як писали, без сорому, королеви своїм обранцям. Я напишу про амністію клопотання, як пишуть засуджені, які вже не мають надії на прощення.
Я давно вже не виїжджала із Відня, останнього літа теж, бо Іван мав залишатись у Відні. Я запевняла, що найпрекрасніше — провести літо у Відні, що немає нічого більш нерозважливого, як з усіма водночас виїжджати за місто, що канікул я взагалі не люблю, що Вольфґанґзее мені вже обридло, бо в цей час увесь Відень їде на Вольфґанґзее, і коли Маліна від’їжджав до Каринтії, я залишилася вдома сама, щоб мати змогу разом з Іваном кілька разів поїхати на Старий Дунай і поплавати. Проте цього літа Старий Дунай втратив для мене усю принадність, найкраще, напевно, зараз на Мондзее, а не у Відні, який мов вимер, по ньому снують лиш туристи. Час мов зупинився на місці. Вранці Іван відвезе мене на вокзал, бо вони виїжджають машиною лиш ополудні. Під вечір зайде панна Єлінек, нам потрібно ще дещо зробити.