Це відбувається перед Чорним морем, а я знаю, що Дунай впадає у Чорне море. Я так само впадатиму, як і він. Я щасливо пройшла вздовж усіх берегів, однак уже перед дельтою бачу дебеле тіло, наполовину в воді, та я не можу його обминути й дістатись убрід до середини ріки, бо ріка тут надто глибока, надто широка, у ній повно вирв. Це мій Батько сховався перед гирлом ріки у воді, тепер він набрав подоби велетенського крокодила, очі у нього стомлені й напівзаплющені, далі він мене не пропустить. Немає більше крокодилів у Нілі, останнього привезли до Дунаю. Часом Батько підносить трохи повіки, виглядає це так, мовби він мляво лежить лиш тут і ні на що не очікує, однак, звичайно, він чекає на мене, бо він знав, що я хочу повернутись додому, що для мене це порятунок. Крокодил отверзає деколи велику пожадливу пащу, у ній висять клапті м’яса, це шматки плоті інших жінок, і мені на думку спадають імена всіх жінок, яких він роздер, вода вкрита плямами старої крові, але й свіжої теж; я не знаю, наскільки голодний сьогодні мій Батько. Раптом я помічаю, що поряд із ним там лежить ще й малий крокодил, Батько знайшов собі тепер крокодила до пари. Малий крокодил, одначе не млявий, його очі іскряться, він швидко пливе до мене й хоче, з фальшивою доброзичливістю, поцілувати в праву та ліву щоку. Ще до того, як йому вдається поцілувати мене, я кричу: Ти ж крокодил! Повертайтесь до свого крокодила, ви ж одне ціле, обоє ви — крокодили! Бо відразу я упізнала Меланію, яка, мов святенниця, знову напівзаплющує очі й не зблискує більше своїми людськими очима. Мій Батько кричить до мене у відповідь: Скажи це іще раз! Однак я не кажу цього ще раз, хоча б мала сказати, бо він наказав. Я не маю іншого вибору: або бути роздертою ним, або податися в річку, там, де вона найглибша. Перед самим Чорним морем я зникла в пащі у Батька. До Чорного моря, однак, потрапили три краплі моєї крові, останні три краплі крові.