— Амінь, — сказала тітка Делія.
Але потім святий екстаз на її обличчі, який завжди відчуваєш, коли твої думки хоча б на мить торкнуться теми страв Анатоля, згаснув.
— Але не відволікатимемось від теми, — продовжила вона. — Я вже казала тобі, що навіть пекло тремтіло від того часу, як я повернулася додому. Спочатку вручення нагород, потім Том, а тепер, до всього іншого, ще й бісова сварка між Анджелою та Ґлоссопом.
Я похмуро кивнув:
— Мені було невимовно шкода дізнатися про це. Жахливе потрясіння. Що стало причиною сварки?
— Акули.
— Що?
— Акули. Точніше, одна акула. Та сама, що напала на бідолашну дитину, коли та каталася в Каннах на дошці за катером. Ти пам'ятаєш акулу Анджели?
Авжеж, я пам'ятав акулу Анджели. Чутливий чоловік не забуває про те, як його кузину мало не схрумало чудовисько з глибин. Той епізод я пам'ятав так, наче він був учора.
Якщо коротко, відбулося наступне. Ви, напевно, знаєте, що таке кататися на дошці. Моторний катер мчить уперед, а за ним тягнеться линва. Ви стоїте на дошці, тримаєтеся за линву, а катер тягне вас за собою. Час від часу ви впускаєте линву, плюхаєтеся в воду, а потім змушені плисти до своєї дошки.
Мені цей процес завжди здавався дещо дурним, попри те, що багато людей знаходять його забавним.
Так от, під час тієї пригоди Анджела щойно видряпалася на дошку після падіння, аж раптом підпливла величезна мерзенна акула та врізалася в неї, знову скинувши в солону воду. Анджела не відразу змогла знову залізти на дошку та пояснити чоловікові, що керував катером, що з нею щойно трапилося, і що треба негайно тягти її до безпечного місця, тож можете уявити собі її сум'яття в той проміжок часу.
За словами Анджели, мешканець глибин хапав її ротом за щиколотки майже без упину, тож на той час, коли прибула допомога, вона відчувала себе радше солоним горішком, ніж людиною. Для бідолахи це було великим потрясінням, і відтоді вона кілька тижнів майже ні про що інше не говорила.
— Я пам'ятаю той випадок дуже добре, — сказав я. — Але яким чином це могло призвести до проблем?
— Минулого вечора вона розповіла йому про це.
— То й що?
— Її очі сяяли, а ручки вона стиснула від дівочого захвату.
— Не сумніваюсь.
— І що, на твою думку, зробив цей клятий Ґлоссоп замість того, щоб запропонувати їй розуміння та співчуття, на які вона заслуговувала? Сидів, слухаючи, наче купа тіста, ніби вона йому про погоду розповідала, а коли вона закінчила, він вийняв з рота мундштук і сказав: «Напевно, то просто колода плавала»!
— Не може бути!
— Так і сказав! А коли Анджела описала, як та істота стрибала та намагалася схопити її, він знову вийняв з рота мундштук і сказав: «А! Камбала, напевно. Досить нешкідлива. Мабуть, погратися захотіла». Ти уявляєш?! Що б ти зробив на місці Анджели? Адже вона має гордість, чутливість — усі природні почуття доброї жінки. Вона сказала, що він йолоп, дурень та ідіот, який не знає, що каже.
Мушу визнати, точка зору дівчини мені зрозуміла. Зазвичай лише раз у житті з людиною трапляється щось сенсаційне, і коли це трапляється, вам не сподобається, якщо хтось применшуватиме значущість цієї події. Колись у школі мені довелося читати про одного хлопця на ім'я Отелло, який розповідав дівчині про те, як важко було серед канібалів. Тож уявіть собі його почуття, якби після його чергового, особливо барвистого пасажу з вождем канібалів, коли він чекав на приголомшене «О-о! Та ти що?», вона б йому сказала, що все це, безсумнівно, дуже перебільшено, а той вождь, напевно, був місцевим вегетаріанцем.
Так, я розумів точку зору Анджели.
— От тільки не кажи мені, що побачивши, яка вона розлючена, він не забрав свої слова назад?
— Не забрав. Він наполягав. І поступово, одне за іншим, вони дійшли до того, що вона доводила до його відома, що якщо він не відмовиться від крохмалистої їжі та не почне робити кожного ранку зарядку, то стане жирний, як свиня, а він патякав про звичку сучасних жінок накладати на обличчя багато гриму, до якої він завжди відносився несхвально. Якийсь час це тривало, а потім щось гучно луснуло, і в повітрі замайоріли шматки їхнього заручення. Мене це непокоїть. Слава богові, що ти приїхав, Берті.
— Ніщо не могло мене затримати, — зворушено відповів я. — Я відчув, що я тобі потрібний.
— Так.
— Добре.
— Точніше, — сказала вона, — потрібний, звісно, не ти, а Дживс. Як тільки це трапилося — я відразу подумала про нього. У такому становищі може допомогти лише він. Якщо колись в історії людських відносин і був момент, коли в цьому домі потрібен цей неосяжний мозок, то це саме зараз.
Думаю, якби я тоді стояв, то похитнувся б. Взагалі-то, я в цьому певний. Але не так вже в біса легко похитнутися, коли сидиш у кріслі. Тому лише моє обличчя виявило, як сильно мене вразили її слова.
Доки вона їх не промовила, я був сама люб'язність — співчутливий племінник, готовий докласти всіх своїх сил. Але тепер я скам'янів, моє обличчя стало незворушним.
— Дживс! — скрикнув я крізь стиснуті зуби.
— Будь здоров! — сказала тітка Делія.
Я зрозумів, що вона побачила це не з того ракурсу.
— Я не чхав. Я сказав «Дживс!»
— І я з тобою згодна. Який чоловік! Я розповім йому все. З Дживсом ніхто не зрівняється.
Моя холодність стала більш підкресленою.
— Дозволь мені не погодитися з тобою, тітонько Делія.
— Що дозволити?
— Не погодитися.
— Що, серйозно?
— Дуже серйозно. Дживс — безнадійний.
— Що?
— Абсолютно безнадійний. Він геть утратив свою хватку. Лише два дні тому я був змушений заборонити йому займатися певною справою, бо він робив це дуже нерозумно. Та й взагалі, мене ображає це припущення — якщо це слово доречне — буцімто Дживс — єдиний власник мозку в домі. Я проти того, що всі звертаються за порадами до нього, не спитавши спочатку в мене, не дозволивши спершу спробувати мені.
Вона хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.
— Твоя правда, в минулому я іноді вважав доречним питати в Дживса поради. Можливо, в майбутньому я ще так робитиму. Але я маю право пробувати вирішувати такі проблеми особисто, без того, щоб усі поводилися так, ніби Дживс — єдиний, хто сповна розуму. У мене іноді буває підозра, що Дживс, хоч і мав успіх у минулому, здобував його радше завдяки удачі, ніж обдарованості.
— Ти що, посварився з Дживсом?
— Нічого подібного.
— Таке враження, ніби ти маєш зуб на нього.
— Анітрохи.
Втім, я мушу визнати, що була в її словах дещиця правди. Весь день мої думки про нього були досить суворі, і зараз я розповім вам, чому.
Ви маєте пам'ятати, що він поїхав із багажем поїздом о 12:45, а я затримався, бо мав домовленість щодо обіду. Так от, перед тим, як вирушати на цю зустріч, я вештався квартирою, аж раптом — не знаю, чому мені спала така підозра, можливо, його поведінка здалася мені хитрою — щось наче прошепотіло мені: піди-но, заглянь у шафу.
І мої підозри виправдалися. Там висів мій білий піджак. Цей сучий син не впакував його!
Що ж, як вам скаже будь-хто в «Трутнях», Бертрам Вустер не з тих, кого легко обдурити. Я загорнув піджак у коричневий папір і поклав його в машину, а зараз він був уже на кріслі в залі. Але факт залишався фактом: Дживс намагався обдурити мене, тож, мабуть, в інтонацію моїх попередніх реплік могло просочитися певне… як там воно зветься.
— Не було ніякої свари, — сказав я. — Це можна назвати минущою холодністю, не більше. У нас не збіглися думки щодо того білого піджака з латунними ґудзиками, і я був змушений відстоювати свій вибір. Але…
— Що ж, це все одно неважливо. Важливо те, що ти верзеш дурниці, любчику. Дживс утратив хватку? Дурниці. Я бачила його лише секунду, коли він прибув, і його очі просто виблискували інтелектом. Я сказала собі: «Вір Дживсові», і маю намір вірити.
— Буде набагато краще, якщо ти дозволиш спробувати щось зробити мені, тітонько Делія.
— Заради бога, не смій втручатися! Ти лише гірше зробиш.
— Навпаки, тобі може бути цікаво, що по дорозі сюди я зосередився на проблемі Анджели та успішно склав план, заснований на психології, виконання якого я маю намір розпочати якнайскоріше.