Це зачепило його за живе. Він помітно здригнувся, його рот скривився, як у замордованого мученика.
— Я не скажу, що я не люблю цю негідницю, — сказав він зворушено. — Я кохаю її дуже сильно. Але це не змінює мою думку щодо того, що понад усе вона потребує сильного копняка трохи нижче спини.
Вустер не міг таке пропустити.
— Таппі, чоловіче!
— І не треба мені цих «Таппі, чоловіче»!
— І все-таки «Таппі, чоловіче»! Твій тон мене шокує. Від нього очі на лоб лізуть. Куди дівся старий витончений лицарський дух Ґлоссопів?
— Зі старим витонченим лицарським духом Ґлоссопів усе гаразд. А куди подівся милий, тендітний, жіночий дух Анджел? Сказати хлопцеві, що в нього подвійне підборіддя?!
— Вона так сказала?
— Сказала.
— Ну, дівчата завжди дівчата. Забудь про це, Таппі. Йди до неї та помирись.
Він похитав головою:
— Ні. Надто пізно. Щодо мого живота були сказані такі зауваження, які не можна проігнорувати.
— Але ж, Таппі, будь справедливим. Ти колись сказав їй, що в новому капелюсі вона схожа на пекінеса.
— Бо вона дійсно була схожа на пекінеса. Це не було образою. Це була слушна, конструктивна критика, яка не мала жодної мети окрім доброго бажання не дати їй зробити з себе посміховище на публіці. А безцільно звинуватити чоловіка в тому, що він пихкає, коли сходить сходами — це вже зовсім інше.
Я починав розуміти, що ця ситуація вимагатиме всієї моєї геніальності. Весільні дзвони пролунають у маленькій церкві Маркет Снодсбері лише за умови, якщо Бертрам вдасться до неабияких хитрощів. З розмови з тіткою Делією я вже дізнався, що між двома сторонами конфлікту був певний обмін відвертими репліками, але до цієї миті я не знав, наскільки далеко це зайшло.
Трагізм цієї ситуації дуже засмутив мене. Таппі дуже багатослівно зізнався, що кохання досі палає в його грудях, і я не мав сумніву що Анджела, попри все, що трапилося, теж не припинила кохати його. Наразі вона, безсумнівно, може відчувати бажання вдарити його по голові пляшкою, але глибоко в серці — я був готовий заприсягтись — досі мали залишатися старі любов і ніжність. Лише зачеплена гордість не давала цим двом зійтися, і я вважав, що якщо Таппі зробить перший крок, то все буде добре.
Я спробував ще раз.
— У неї серце крає через цю сварку, Таппі.
— Звідки ти знаєш? Ти її вже бачив?
— Ні, але я впевнений у цьому.
— З її вигляду цього не скажеш.
— Це, безсумнівно, маска. Дживс теж так поводиться, коли я затверджую свій статус.
— Вона кривить на мене ніс, неначе я каналізаційна труба, що засмітилася.
— Це лише маска. Я впевнений, що вона досі тебе кохає, і все, що потрібно — добре слово від тебе.
Я бачив, що це зворушило його. Він вагався. Він наче колупав кінцем черевика дерен. А коли він заговорив, у голосі було чутно тремтіння:
— Ти справді так вважаєш?
— Авжеж.
— Гм.
— Якби ти пішов до неї…
Він похитав головою:
— Не можу. Це була б катастрофа. Дзень — і немає мого престижу. Я знаю дівчат. Якщо плазуватимеш, найкращі з них стануть чванливими, — він замислився. — Єдиний спосіб розібратися з цим — якось натякнути їй, що я готовий до переговорів. Як ти думаєш, може мені злегка зітхати, коли ми зустрічаємось?
— Вона вирішить, що ти захекався.
— Точно.
Я запалив ще одну сигарету та залучив свій розум. І з першої ж спроби — як це нерідко трапляється з Вустерами — мені спала ідея. Я згадав про ту пораду, яку дав Ґассі з приводу сосисок і шинки.
— Я придумав, Таппі. Є один надійний спосіб натякнути дівчині, що ти її кохаєш, і якщо ти посварився й хочеш помиритися, він діє анітрохи не гірше. Не їж сьогодні вечерю. Ось побачиш, яке це справить враження. Адже вона знає, як ти захоплюєшся їжею.
Він різко здригнувся:
— Я не захоплююся їжею!
— Ні, ні.
— Я анітрохи не захоплююся їжею!
— Авжеж. Я мав на увазі…
— Ці балачки про моє захоплення їжею мають припинитися! — сказав Таппі. — Я молодий, здоровий, у мене добрий апетит, але це не те саме, що захоплюватися їжею. Я захоплююся Анатолєм як майстром свого фаху, і я завжди готовий спробувати будь-що, що він приготує, але коли ти кажеш, що я захоплююся їжею…
— Гаразд, гаразд. Я лише хотів сказати, що якщо вона побачить, що ти відсовуєш від себе тарілку, навіть не покуштувавши, вона зрозуміє, що твоє серце болить, і, напевно, перша запропонує помиритися.
Таппі замислено хмурив лоб.
— Відмовитися від вечері?
— Так.
— Відмовитися від вечері, яку приготував Анатоль?
— Так.
— Навіть не покуштувавши?
— Так.
— Скажи-но мені прямо. Ти хочеш, щоб сьогодні під час вечері, коли дворецький запропонує мені ris de veau à la financiere або щось інше, гаряче, щойно з рук Анатоля, я відмовився, навіть не покуштувавши?
— Так.
Він прикусив губу. Було відчутно, що всередині нього відбувається боротьба. Аж раптом його обличчя наче осяяло. Такий вигляд, напевно, мали старі мученики.
— Гаразд.
— Ти зробиш це?
— Так.
— Добре.
— Це, звісно, буде дуже важко.
Я зауважив, що не все так погано:
— Лише тимчасово. Вночі, коли всі спатимуть, ти зможеш піти вниз і понишпорити в коморі.
Він зрадів:
— Точно! Авжеж, можу.
— Там, напевно, є якісь холодні закуски.
— Там точно є холодні закуски, — радісно сказав Таппі. — М'ясний пиріг. Він був сьогодні на обід. Одне з творінь Анатоля. Що мене захоплює в ньому, — благоговійно сказав Таппі, — мене надзвичайно захоплює в Анатолі те, що будучи французом він, на відміну від багатьох кухарів, не обмежується виключно французькими стравами, він завжди готовий взятися за старі добрі прості англійські страви, приміром, за той м'ясний пиріг, про який я казав. Шедевральний пиріг, Берті, а залишилося від нього більш ніж половина. Він мене цілком задовольнить.
— А від вечері ти відмовишся, як ми домовилися?
— Усе як домовилися.
— Добре.
— Це чудова ідея. Дживс перевершив самого себе. Передай йому, що я дуже вдячний.
Сигарета випала з-поміж моїх пальців. Було таке відчуття, ніби Бертрама Вустера ляснули по обличчю мокрою ганчіркою для посуду.
— Невже ти хочеш сказати, що на твою думку те, що я тобі запропонував, придумав Дживс?
— Авжеж, він. Навіть не намагайся мене надурити, Берті. Ти б до такого фокусу і за мільйон років не додумався.
Настала пауза. Я розвів плечі та випростався у весь зріст; потім побачив, що він на мене не дивиться та знову розслабився.
— Ходімо, Ґлоссопе, — холодно сказав я. — Нам краще не спізнюватись. Час уже вдягатися до вечері.
- 9 -
Коли я йшов до своєї кімнати, дурні слова Таппі досі терзали мою душу. Вони терзали мене й коли я роздягався, і не перестали терзати навіть тоді, коли я йшов у халаті коридором до ванної кімнати.
Не буде перебільшенням сказати, що я був наче в серце вжалений. Адже я не заради похвали стараюся. Щедра улесливість мене не тішить. Але все ж таки, доклавши зусиль до розробки неабиякого плану, що мав допомогти другові, який потрапив у халепу, дуже гидко дізнатися, що він приписує цей план твоєму власному слузі, особливо в той час, коли цей слуга не взяв з дому білий піджак.
Але після того, як я трохи похлюпався в порцеляновій ванні, до мене почало повертатися самовладання. Я завжди знаходив, що коли серце скривджене, ніщо так не заспокоює поранену душу, як лікування милом і водою. Співати у ванні я не почав, але кілька разів був за півкроку від того, щоб розпочати.
Моральні страждання, спричинені тією безтактовною заявою, значно полегшилися. Іграшкове каченя, що напевно, залишилося в мильниці після якось юного гостя, зробило чималий внесок у мій новий, щасливішій настрій. Минуло вже багато років з того часу, як я востаннє бавився у ванні іграшковими каченятами, і цей відновлений досвід надзвичайно підбадьорив мене. Для тих, кому цікаво, можу зауважити, що якщо штовхнути цю річ губкою під воду, вона вигулькує з-під поверхні саме таким чином, що якнайкраще відволікає від найсумніших думок. Десять хвилин за цим зайняттям — і я зміг повернутися до спальні в значній мірі старим веселим Вустером.