Перед моїми очима наче з'явився образ того коричневого пакунка в залі, якому я подумки підморгнув. Можливо, я навіть щось промугикав. Але щодо цього я не певний.
— Я знаю, що ти забув його, Дживсе, — сказав я, змахуючи з уявних бездоганних мережив на зап'ясті пилинку. — Але я не забув. Ти знайдеш його в залі на кріслі, запакованим у коричневий папір.
Повідомлення про те, що його підлі маневри ні до чого не призвели, і що предмет одягу досі був присутній, мали вразити його в саме серце, але на його обличчі не з'явилося жодної ознаки цього. Дуже рідко можна щось побачити на обличчі Дживса. У неприємні моменти він, як я сказав Таппі, ховає свої емоції під маскою, демонструючи тихий стоїцизм опудала лося.
— Ти можеш піти вниз та принести його, так?
— Добре, сер.
— От і добре, Дживсе.
І ось я вже неквапливо йшов до вітальні, а мій старий добрий піджак зручно стискав мої плечі.
А у вітальні була Делія. Вона глянула на мене.
— Здоров був, більмо на оці, — сказала вона. — Ким це ти вирядився?
Я не зрозумів її.
— Ти маєш на увазі піджак? — припустив я.
— Саме його. Ти наче з чоловічої масовки в комедійному мюзиклі.
— Тобі не подобається цей піджак?
— Ні.
— У Каннах подобався.
— Але тут не Канни.
— Але ж, дідько…
— О, забудьмо. Ходи в ньому. Якщо ти хочеш розсмішити мого дворецького, яке моє діло? Мені тепер усе байдуже.
У її манерах було певне «де твоє жало, смерть», яке я знайшов неприємним. Мені не часто доводиться давати Дживсові такого нищівного прочухана, як я щойно описав, а коли все-таки доводиться, то після цього мені хотілося б бачити навколо себе щасливі, усміхнені обличчя.
— Не вішай ніс, тітонько, — життєрадісно сказав я.
— До дідька ніс, — похмуро відповіла вона. — Я щойно розмовляла з Томом.
— Розповіла йому?
— Ні, слухала його. Я поки що не наважилася розповісти йому.
— Він досі засмучений тими податками?
— Засмучений — не те слово. Каже, що Цивілізація летить у прірву, і що всі розумні люди вже бачать напис на стіні.
— На якій стіні?
— Старий Завіт, бовдуре! Бенкет Валтасара.
— А-а, точно. Я часто думав про те, як це було зроблено. Дзеркалами, напевно.
— Шкода, що мені ніякі дзеркала не допоможуть розповісти Томові про бакара.
Тут я мав чим її втішити. З нашої останньої зустрічі я міркував над цією проблемою і мені здавалося, що я зрозумів, де саме тітка заплуталася. На мою думку, вона помилялася в тому, що хотіла розповісти про це дядькові Тому. А як на мене, в цій справі було б краще продовжувати поводитися стримано.
— Я не розумію, навіщо тобі згадувати про те, що ти програла ті гроші в бакара?
— А що ти пропонуєш натомість? Дозволити «Будуару Міледі» загинути? Бо саме це, зрештою, трапиться, якщо я не отримаю цього тижня чек. Друкарі вже кілька місяців виявляють незадоволення.
— Ти не зрозуміла. Послухай. Наскільки я знаю, те, що дядько Том фінансує «Будуар», вже давно стало звичною річчю. Якщо цей бісів часопис не долає кризу вже два роки, дядько мав уже звикнути платити. То просто попроси в нього гроші, щоб заплатити друкарям.
— Я попросила. Перед тим, як у Канни поїхати.
— І він тобі не дав?
— Авжеж, дав. Заплатив, як офіцер і джентльмен. Саме ці гроші я й програла в бакара.
— О? Цього я не знав.
— Ти взагалі не так вже й багато знаєш.
Племінницька любов змусила мене проігнорувати цей наклеп.
— Тьху! — сказав я.
— Що ти сказав?
— Я сказав «Тьху!»
— Ще раз таке скажеш — по морді дам. Досить мені страждань і без твоїх «тьху».
— Гаразд.
— Якщо буде потреба в «тьху», я саме це зроблю. І цокання язиком це теж стосується, якщо ти думав це зробити.
— Не думав.
— Добре.
Якийсь час я стояв і думав. Я був геть стурбований. Один раз цього вечора, як ви пам'ятаєте, моє серце вже було сповнене співчуттям до тітки Делії. Тепер воно сповнилося ним знову. Я знав, як багато для неї значила ця її газета. Бачити, як цей часопис спливає догори пузом було для неї все одно, що дивитися на те, як у ставку чи в болоті вже втретє тоне кохана дитина.
І не було жодного сумніву щодо того, що дядько Том, якщо його не підготувати, скоріше згодиться на те, щоб сотня «будуарів міледі» пішла прахом, ніж візьме цей удар на себе.
А потім я зрозумів, як дати цьому ради. На мою думку, тітці треба було вчинити те саме, що й іншим моїм клієнтам. Таппі Ґлоссоп відмовиться від вечері, щоб розтопити серце Анджели. Ґассі Фінк-Ноттл відмовиться від вечері, щоб справити враження на Бассет. А тітка Делія мусить відмовитися від вечері, щоб розчулити дядька Тома. Бо красою мого плану було те, що не було жодного обмеження щодо кількості учасників. Робіть це всі, чим вас більше, тим веселіше, результат гарантований!
— Я придумав, — сказав я. — Є лише один спосіб дії — менше їсти.
Вона спрямувала на мене благальний погляд. Не можу заприсягтись, що очі в неї сповнилися сльозами, але думаю, що саме так і було; принаймні, вона склала перед собою долоні, неначе молилася.
— Тобі обов'язково щось верзти, Берті? Не можеш припинити це хоч зараз? Хоча б сьогодні? Зробиш ласку тітоньці Делії?
— Я не верзу…
— Напевно, для чоловіка твого високого стандарту це треба називати не «верзеш», а…
Я зрозумів, що відбувається. Я висловився недостатньо зрозуміло.
— Усе гаразд, — сказав я. — Не бійся. Це те, що лікар прописав. Коли я сказав «менше їсти», я мав на увазі, що тобі сьогодні ввечері слід відмовитися від їжі. Просто сиди за столом і втомленим, смиренним жестом відмахуйся від кожної запропонованої страви. От побачиш, що трапиться. Дядько Том помітить, що ти втратила апетит, і я готовий побитися об заклад, що по завершенню вечері він підійде до тебе та скаже «Делію, люба» — адже він тебе Делією зве? — «Делію, люба, — скаже він, — «я звернув увагу, що вечеря тобі сьогодні не смакувала. Щось трапилося, Делію, люба?» «Так, Томе, дорогенький», — відповіси ти. «Дякую, що спитав, любий. Розумієш, я дуже стурбована». «Люба моя», скаже він…
На цьому місці тітка Делія обірвала мене, зауваживши, що судячи з цього діалогу Треверси мають бути парою сентиментальних тюхтіїв. А ще вона бажала знати, коли я вже перейду до суті.
Я виразно подивився на неї.
— «Люба моя», ніжно скаже він, «чи можу я чимось допомогти?» А ти на це відповіси, що авжеж, він може — нехай дістане чекову книжку та почне писати.
Говорячи це, я уважно спостерігав за нею, і з задоволенням помітив, як у її погляді раптово з'явилася повага.
— Берті, це просто блискуче.
— Я ж казав тобі: Дживс не єдиний, хто має мозок.
— Гадаю, це спрацює.
— Це не може не спрацювати. Я порекомендував цей метод Таппі.
— Ґлоссопу?
— Щоб пом'якшити Анджелу.
— Блискуче!
— А ще Ґассі Фінк-Ноттлу, який хоче вразити Бассет.
— Це ж треба! Який працьовитий мозок.
— Завжди працює, тітонько Делія, завжди працює.
— А ти не такий бовдур, яким я тебе вважала, Берті.
— Коли це ти вважала мене бовдуром?
— О, минулого літа. Я вже й забула, з якого приводу. Так, Берті, цей план чудовий. Як я розумію, його Дживс запропонував?
— Дживс його не пропонував. Мені образливі ці натяки! Дживс не має до цього ніякого відношення!
— Ну, гаразд, не треба так перейматися цим. Думаю, це спрацює. Том такий відданий мені.
— А хто б на його місці не був?
— Я так і зроблю.
А потім почали приходити інші, і ми всі пішли до їдальні.
Зважаючи на ті настрої, що панували в Брінклі Корт — я маю на увазі, що цей будинок був по самі вінця наповнений розбитими серцями, а для тих, хто їм співчував, залишалися лише стоячі місця — я не очікував від вечірньої трапези особливої жвавості. І я не помилився. Мовчання. Похмурість. Все було як на різдвяній вечері на острові Диявола.
Я був радий, коли все скінчилося.