Ця пропозиція була зустріта добре. У цьому нема сумнівів. На напруженому обличчі тітки Делії вперше спалахнула посмішка. Дядько Том схвально буркнув. Анатоль сказав щось на провансальській, і це звучало як комплімент. Мені здалося, що навіть вираз обличчя Анджели трохи пом'якшав.
— Чудова ідея, — сказала тітка Делія. — Краще не може бути. Мерщій біжіть у гараж!
Після того, як Таппі пішов, щодо його розуму та винахідливості були сказані надзвичайно лестиві слова, і взагалі була тенденція порівнювати його з Бертрамом — не на користь останнього. Мені, звісно, боляче було це слухати, але це випробування тривало недовго, він був відсутній не більш ніж п'ять хвилин.
Повернувся Таппі стривоженим.
— Нічого не вийде!
— Чому?
— Гараж запертий.
— То відчиніть його.
— У мене немає ключа.
— То гукніть, щоб Вотербері прокинувся.
— Який Вотербері?
— Шофер, бовдуре! Він спить над гаражем.
— Але ж він пішов на танці в Кінгхем!
Це був останній удар. До цієї миті тітці Делії вдавалося зберігати холодний спокій. А тепер дамбу прорвало. Прожиті роки неначе залишили її, і вона знову стала тією Делією Вустер, що обожнювала полювання на лисиць — емоційною відвертою дівчиною, яка часто вставала на стременах, щоб вилаяти відповідальних за гончаків.
— Прокляття на всіх шоферів-танцюристів! Якого біса шоферові танцювати? Я від самого початку не довіряла йому. Щось мені підказувало, що він танцюрист! Ну, тепер все. Стирчатимемо тут до сніданку. Я дуже сильно здивуюсь, якщо ті чортові слуги повернуться до восьмої. Сеппінгс з танців не піде, доки його не виженуть. Я його знаю. Той джаз вдарить йому в голову, і він там стоятиме та плескатиме долонями та кричатиме «біс», доки руки пухирями не вкриються. Прокляття на всіх дворецьких-танцюристів! Що таке Брінклі Корт? Респектабельний заміський англійський будинок чи школа брудних танців? Можна подумати, що ми в Російському Балеті живемо. Що ж, гаразд. Якщо мусимо залишатися надворі, то мусимо. Ми всі замерзнемо до смерті, за винятком… — цієї миті вона спрямувала свій не дуже дружній погляд на мене, — за винятком дорогенького Аттіли, який, як я бачу, добре вдягнувся. Ми віддамося нашій долі замерзти до смерті, лише висловивши передсмертне побажання, щоб наш старий друг Аттіла не полінився присипати нас листям. Не сумніваюсь, він ще раз дзвонитиме в свій пожежний дзвін на знак пошани… А тобі чого треба, чоловіче?
Вона замовкла, суворо дивлячись на Дживса. Упродовж останньої частини її промови він шанобливо стояв біля неї, намагаючись потрапити їй на очі.
— Дозвольте дещо запропонувати, мадам.
Не можу сказати, що впродовж нашого довгого знайомства я завжди ставився до Дживса схвально. Його характер має певні риси, які неодноразово призводили до погіршення наших стосунків. Він один з тих людей, які, як то кажуть, якщо їм щось-там дати, щось із ним зроблять. Його робота часто буває грубою, і він неодноразово згадував про мене як про «розумово несуттєвого». Багато разів, як я вже писав, моїм неприємним обов'язком було придушувати в ньому звичку бути зарозумілим і ставитися до свого господаря як до кріпака чи наймита.
Це вагомі вади.
Але в одному я йому ніколи не відмовляв. Він магнетичний. Є в ньому щось таке, що наче заспокоює та гіпнотизує. Наскільки я знаю, він ніколи не мав нагоди зустрітися зі скаженим носорогом, але якщо б така пригода сталася, я не маю жодного сумніву, що перетнувшись поглядом із Дживсом тварина б різко зупинилася, перекинулася б на спину та почала муркотати, задравши ноги.
Принаймні, тітку Делію — а це найближча подоба скаженого носорога, яку я зустрічав — він заспокоїв за п'ять секунд. Він просто стояв із шанобливим виглядом, і хоча я й не відсікав час (адже в мене не було секундоміра), припущу, що вже через три з чвертю секунди її манери почали приголомшливо змінюватися на краще. Вона танула перед його очима.
— Дживсе! Невже у вас є ідея?
— Так, мадам.
— Ваш дивовижний мозок у цю годину незгоди працює, як завжди?
— Так, мадам.
— Дживсе, — тремтячим голосом сказала тітка Делія, — вибачте мене за такий різкий тон. Я була сама не своя. Мені слід було знати, що ви не підійшли би просто для того, щоб розпочати бесіду. Розкажіть нам про свою ідею, Дживсе! Приєднуйтеся до нашої групи мислителів, розкажіть нам усе. Почувайтеся вільно, Дживсе, порадуйте нас. Ви справді можете врятувати нас із цієї халепи?
— Так, мадам, якщо один із джентльменів погодиться поїхати на велосипеді.
— На велосипеді?
— У сараї садівника, що на городі, є велосипед, мадам. Можливо, один із джентльменів не буде проти поїхати на ньому в Кінгхем Менор і взяти у містера Сеппінгса ключ від задніх дверей.
— Блискуче, Дживсе!
— Дякую, мадам.
— Чудово!
— Дякую, мадам.
— Аттіло! — сказала тітка Делія тихим і владним голосом, повернувшись до мене.
Я чекав на це. Від тієї самої миті, коли з уст мого слуги злетіли необачні слова, я мав передчуття, що офірним цапом захочуть зробити саме мене, тому приготувався заперечувати та чинити опір.
І саме коли я збирався це зробити, саме коли я збирав усе своє красномовство, щоб заперечити, що я не вмію їздити на велосипеді й не зможу навчитися впродовж короткого часу, мій слуга придушив мою спробу ще в зародку.
— Так, мадам, містер Вустер чудово впорається з цим завданням. Він відмінний велосипедист. Він неодноразово вихвалявся мені своїми вело-перемогами.
Я не вихвалявся! Не говорив я нічого такого! Просто жахливо, як сильно можна перекрутити чиїсь слова. Усе, про що я йому коли-небудь згадував — мимохідь, просто щоб згаяти час, коли ми дивилися в Нью-Йорку шестиденні велоперегони — що коли мені було чотирнадцять років і мене поселили на час канікул до вікарія, який мав вчити мене латини, я виграв у місцевій школі «Перегони хлопчиків-хористів». Хіба це можна назвати вихвалянням своїми вело-перемогами?
Адже він чоловік, який знає життя, йому відомо, що рівень цих шкільних змагань ніколи не буває високий. До того ж, якщо я не помиляюсь, я зауважив йому тоді, що під час тієї події мав фору в півкола, і що Віллі Пантінг — фаворит тих перегонів — не зміг брати в них участь через те, що взяв без дозволу велосипед свого старшого брата, і той брат з'явився водночас із пострілом стартового пістолета, дав малому у вухо й забрав велосипед, таким чином вивівши його зі змагань. Але Дживс зобразив це так, що мене можна було уявити одним з тих хлопців, у кого светри обвішані медалями, чиї портрети іноді з'являються в пресі з приводу того, що вони проїхали від Рогу Гайд-парку до Ґлазґо швидше за інших, абощо.
Начебто цього було замало, Таппі вирішив додати й свою копійчину.
— Це точно! — сказав Таппі. — Берті завжди був чудовим велосипедистом. Пам'ятаю, як в Оксфорді він знімав із себе весь одяг під час вечірок і їздив навколо будівлі, співаючи комічні пісні. Ох і швидко ж він тоді їздив!
— Отже, і зараз він поїде швидко, — жваво сказала тітка Делія. — Як на мене, то чим швидше, тим краще. І комічні пісні, якщо йому хочеться, теж нехай співає. А якщо тобі для цього треба зняти з себе одяг, Берті, то не відмовляй собі ні в чому. Але хоч в одязі, хоч голий, хоч зі співом, хоч мовчки — вирушай негайно!
Я зрештою зміг заговорити:
— Але ж я кілька років уже не їздив!
— Ось і поїздиш нарешті.
— Я вже, мабуть, забув, як це робиться.
— Раз чи два спробуєш — і згадаєш. Метод спроб і помилок. Інакше не буває.
— Але ж до Кінгхема кілька миль!
— Тож чим скоріше ти поїдеш, тим краще.
— Але ж…
— Берті, любий…
— Але ж, дідько…
— Берті, дорогенький…
— Так, але ж…
— Берті, миленький…
Ось так це й трапилося. Я похмуро йшов у темряві, біля мене йшов Дживс, а тітка Делія кричала мені в спину щось про спроби уявити себе тим чоловіком, який приніс добру вість з Ґента до Екса. Це був перший раз, коли я про нього почув.
— Що ж, Дживсе, — холодним обуреним голосом сказав я, коли ми дійшли до сараю, — ось які наслідки твого великого плану! Таппі, Анджела, Ґассі та Бассет не розмовляють один з одним, а на мене чекає вісім миль поїздки…