Вийнявши з кишені позолоченого олівця, Кончіс позначив прочитане й простягнув через стіл розгорнену книжку. Весь час усміхаючись, я кинув оком на текст, а тоді — на нього.
— А її сестра?
— Може, ще тістечко?
— Дякую. — Я відклав книжку. — Пане Кончісе, а як її сестра?
Він усміхнувся.
— Ото ж бо, її сестра.
— І…
— Так-так, інші теж. Ніколасе, тут вона королева. Місяць-два ми всі достосовуємося до життєвих потреб цієї бідолашки.
Сказав це з незвичною для нього м’якістю й турботливістю. Мабуть, тільки Лілі могла розбудити в ньому такі почуття.
Я відчув, що з мого обличчя сповзла усмішка. Похитнулася тверда певність того, що режисер придумує нову дію спектаклю. Я знову всміхнувся.
— А до чого тут я?
— Чи й досі бавляться англійські діти в… як його… — Затуливши долонею очі, він згадував забуте слово. — Cache-cache?
Я зітхнув. Дуже добре пам’ятав, що той самий образ вжила в розмові зі мною Жулі. Хитра вродлива сучка й хитрий старий лис перекидаються мною, як м’ячиком. Цей загадковий погляд на прощання, це прохання не видати її, ці інші дивацтва… Я почувався одуреним і водночас завороженим.
— У хованки? Так, досі бавляться.
— Учасники цієї гри ховаються. Одному учасникові належить їх шукати. У тому й полягає забава. Той шукач має бути поблажливий. Не дуже спостережливий.
— У мене склалося враження, що це я в центрі уваги.
— Дуже хочу, любий приятелю, залучити вас до гри. Хочу, щоб ви щось та й почерпнули з неї. Не пропоную грошей, бо тим самим образив би вас. Але, сподіваюся, вам перепаде нагорода.
— Платня мене не цікавить. А ось про свого роботодавця мені таки цікаво дізнатися трохи більше понад те, що знаю.
— Здається, я вже казав вам, що ніколи не провадив лікарської практики. Це не зовсім так, Ніколасе. У двадцятих роках я відвідував лекції Юнґа. Нині вже не належу до його послідовників. Але психіатрія досі залишилася моїм головним зацікавленням. Перед війною в Парижі я трохи практикував. Спеціалізувався на шизофренії. — Кончіс ляснув долонями об край стола. — Хочете переконатися? Покажу вам кілька статей, які я опублікував у медичних журналах.
— Залюбки їх почитаю. Але не тепер.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Гаразд. Ніколи й нікому не розповідайте про те, що зараз почуєте, — просвердлив мене оком Кончіс. — Насправді Лілі зветься Жулі Гоумз. Чотири-п’ять років тому її випадок дуже зацікавив психіатрів. Це один із найкраще документованих випадків. Уже сам собою незвичайний, а унікальний тому, що в пацієнтки є сестра-близнючка без порушень психіки. По-науковому кажучи, вона може слугувати контрольним аналогом. Невропатологи й власне психіатри віддавна ведуть полеміку про те, що викликає шизофренію: фізичні й спадкові чи суто психічні аномалії. Жулі та її сестра як такі підтверджують друге припущення. Тому-то вони й викликали таке велике зацікавлення.
— Чи є доступ до цих документів?
— Колись ви їх прочитаєте. Тепер це тільки перешкодило б вам грати роль. Важливо, щоб Жулі вважала, що ви не знаєте, хто вона насправді. Якби ви ознайомилися з історією хвороби, то вам навряд чи вдалося б підтримувати таку думку. Правда?
— Мабуть, так.
— Цій дівчині, як незвичайній пацієнтці, загрожувала доля потвори, експоната на отих медичних балаганних конференціях і конґресах. Стараюся вберегти її від такого.
Мої думки повернули в інший бік. Жулі попередила, що мою легковірність піддадуть серйозному випробуванню. Не вірилося, що дівчина, з якою я недавно розпрощався, потерпає від важкої душевної недуги. Еге ж, вона брехуха, але аж ніяк не прославлена маніячка.
— Чи можна спитати, чому ви так зацікавилися Жулі?
— Причина дуже проста й не має нічого спільного з медициною. Її батьки — це мої давні друзі. Вона мені не тільки пацієнтка, Ніколасе, але й хрещена дочка.
— А я гадав, що ви втратили всі зв’язки з Англією.
— Вони живуть не в Англії. У Швейцарії. Там вона й перебуває більшість часу. У приватній клініці. На жаль, не можу віддавати їй весь свій час.
Майже фізично відчувалося, які зусилля волі він докладає, щоб я повірив. Я опустив очі, а тоді трохи насмішкувато глянув на нього.
— Добре, що ви це розповіли, бо я вже ладен був поздоровити вас із вдалим вибором талановитої молодої актриси.
Насторожившись, він несподівано гостро, мало не люто зиркнув на мене.
— Це не вона, часом, підкинула вам таку думку?
— Ну що ви.
Але він не повірив, та й не мав на те підстави. На мить схилив голову, звівся, підійшов до краю колонади й задивився в далину. Тоді обернувся з поступливою усмішкою.