— Принеси-но сумочку, — наказала Алісон.
Я приніс і став спостерігати, як вона відтягує тканину сукеночки, маже вавку кремом і жартома кладе мазок на кінчик носа. Розтерши брудним пальчиком цю білу плямку, дитина раптом глянула у вічі Алісон і усміхнулася — так проривається крізь мерзлу землю паросток крокуса.
— А чи не дати їм трохи грошей?
— Не варто.
— Чому?
— Вони не жебраки. Зрештою, й так відмовляться.
Пошпортавши в сумочці, Алісон вийняла дрібну банкноту, подала її парубчакові й тицьнула пальцем у нього і в сестру. Мовляв, поділитеся. Вівчарик повагався, але таки взяв гроші.
— Сфотографуй нас, будь ласка.
Потроху гублячи терпець, я підійшов до машини, дістав фотоапарат Алісон і зняв їх трьох. Вівчарик хотів мати цю світлину на пам’ять і наполіг, щоб ми записали його адресу.
До автомобіля ми рушили в супроводі дівчинки. Тепер у неї не сходив з обличчя променистий усміх. Такий ховається за поважною скромністю кожної сільської грецької дитини. Нахилившись, Алісон поцілувала маленьку пастушку, а коли ми від’їжджали, обернулась і помахала їй рукою. І ще раз помахала. Краєм ока я зауважив, що вона, розпромінена від зворушення, спохмурніла, глянувши на мою кислу пику. Алісон відкинулася на спинку сидіння.
— Вибачай. Я не знала, що нам так нíколи.
Знизавши плечима, я не став сперечатися. Знав, щó вона мала на увазі. Добрий шмат не висловленого був на мою адресу. Милю-дві ми проїхали мовчки. Алісон не пустила пари з уст до самої Левадії. Там уже довелося порушити мовчанку — почати розмову про купівлю харчів на дорогу.
Така незгода мала б кинути тінь на всю нашу мандрівку. Не кинула. Мабуть, тому, що випала чудова погода й нас оточували чи не найгарніші на світі краєвиди. Те, що ми робимо в ім’я насущних потреб, переважило те, що між нами постало, й, наче густо-синя тінь парнаських круч, затемнило нас самих.
Наше авто петляло повз вузькі долини й високі пагорби. Ми пообідали на полонині, зарослій конюшиною та верболозом і потонулій у гулі диких бджіл, а по тому проминули роздоріжжя, де Едіп, за легендою, вбив свого батька. Я зупинив машину, й ми постояли в зарослях засохлого чортополоху біля викладеної з самого каміння стіни. У цій безіменній гірській місцині безлюддя відполохувало всіх чортяк. Всю дорогу до Арахови Алісон розпитувала про мого батька, і я вперше в житті говорив про нього без гіркоти й звинувачень. Майже таким тоном, яким Кончіс вів оповідь про свою долю. Враз, скоса глянувши на Алісон, що сперлася на дверцята машини й повернула обличчя до мене, я подумав: це ж бо єдина на весь світ людина, з якою я можу ось так говорити… це ж непомітно повертається щось із наших колишніх стосунків — таких близьких, що й імена зайві. Я перевів погляд на шосе, але вона й далі дивилася на мене. Треба було щось та й сказати.
— Дам пенні, якщо скажеш, про що думаєш.
— Про те, який з тебе красень.
— Ти мене зовсім не слухала.
— Уважно слухала.
— Видивляєшся на мене. Граєш на нервах.
— Невже сестрі не можна дивитися на брата?
— Можна, але не таким поглядом, спраглим кровозмішання.
Алісон слухняно сперлася на спинку сидіння й витягла шию, придивляючись до гігантських сірих бескидів, під якими петляв наш «понтіак».
— Оце так піша прогулянка!
— Бачу. Мабуть, не вдасться забратися на вершину.
— Кому не вдасться — тобі чи мені?
— Передусім тобі.
— Побачимо, хто перший зламається.
Арахова — гірське село, що загніздилося ген понад Дельфійською долиною, низка рожевих і жовтуватих хаток, немовби втілена з мрії. Я спитав про дорогу до вершини, й мене відіслали до хати біля церкви. На поріг вийшла бабуся, за якою в затінку стояв верстат з витканим до половини темно-червоним килимом. По кількох хвилинах з’ясувалося те, що й так можна було виснувати, глянувши на гору.
— Що вона каже? — спитала Алісон.
— Каже, що доведеться йти шість годин. Важка піша прогулянка.
— Чудово. Так і в путівнику написано. До заходу сонця будемо на місці.
Я зміряв оком сірий схил велетенської гори. Відкинувши защіпку зі скобля, бабуся прочинила двері й наостанок кинула кілька слів.
— Про що це вона?
— Там нагорі є якась хижка.
— То чим тоді журитися?
— Вона застерегла, що там страшенна холоднеча.
Важко було в таке повірити тут, у палючу полудневу спеку. Алісон взяла руки в боки.
— Ти пообіцяв мені пригоду. Хочу пригоди.
Я зиркнув на стареньку, тоді на Алісон, що зірвала з носа темні окуляри й, вдаючи з себе зух-дівку, обмацувала мене жорстким критичним поглядом. Хоч робила це задля жарту, та в її очах зачаїлася підозра. Якщо вчора здогадалася, що я ні за які скарби не заночую з нею в одній кімнаті, то здогадається і про те, що вона могла б одним подихом здути з моєї голови ореол цнотливости.