Прокинувшись уночі, я встав і напився води з відра. Крізь кульові отвори тяглися подібні до олівців промінці місяця, що тільки-но зійшов. Я нахилився над Алісон. Відкинувши край ліжника й оголивши одну грудь, розтуливши вуста, вона злегка похропувала, освітлена темно-червоними відблисками жару в печі. Юна і предвічна, невинна і порочна, жінка в усьому, передусім жінка.
У пориві ніжности й сердечности я постановив, — як ото часом люди спросонку постановляють учинити щось кардинальне, — що завтра викладу Алісон всю правду. Не для того, щоб висповідатися перед нею, а щоб пояснити: моя недуга набагато банальніша й страшніша, ніж сифіліс, і, на відміну від нього, невиліковна. Це вроджена манія сексуальної свободи. Стоячи над Алісон, я був близький до того, щоб зробити так, як їй хотілось, — доторкнутися до неї, зірвати покривало, навалитися на тіло, ввійти в нього й кохатися. Але ні. Я делікатно накрив їй груди, взяв кілька ліжників і рушив до сусідньої постелі.
Нас розбудив стукіт, двері прочинилися. У шпарину ввірвалося сонячне світло. Побачивши, що ми ще лежимо, прибулець залишився надворі. Я глянув на годинника. Доходила десята. Я одягнувся й вийшов. Пастух. Здаля подзенькувала тронками отара. Оперіщивши ґирлиґою двох великих вівчарок, що вищирялися на мене, він видобув із кишень кожушка обгорнуті листками щавлю головки сиру — нам на сніданок. За кілька хвилин вийшла Алісон, запихаючи блузку в джинси і мружачись від сонця. Ми поділилися з пастухом рештками грінок та апельсинів і зужиткували останні кадри фотоплівки. Гаразд, що він прийшов. Алісон уже вирішила, що повернулися наші колишні стосунки, і ця певність відображалася в її очах так само виразно, як чорним по білому. Вона зламала кригу, а мені належало скочити у воду.
Чабан звівся, потиснув нам руки й, відійшовши зі своїми лютими собацюрами, залишив нас наодинці. Алісон простяглася на осонні, на пласкій брилі, що правила нам за стіл. Ранок випав теплий, як у квітні, й не дуже вітряний, небо осліплювало блакиттю. Ген далеко дзвеніли тронки, ген високо співала пташка, голосом подібна до жайворонка.
— Я б хотіла залишитися тут назавжди.
— Мушу віддати позичену машину.
— Це я тільки мрію висловила. — Алісон задивилася на мене. — Сядь-но ось тут. — Ляснула долонею по камені. У прикипілих до мене сірих очах сама щирість і простодушність. — Ти вже пробачив мені?
Я нахилився, цмокнув її в щоку й опинився в таких міцних обіймах, що звалився на Алісон. Ми зашепотіли одне одному на вухо.
— Скажи, що ти цього хотів.
— Я цього хотів.
— Скажи, що ти й досі мене трішки кохаєш.
— Я ще й досі тебе трішки кохаю. — Вона вщипнула мені спину. — Досі дуже кохаю, — виправився я.
— І ти одужаєш.
— Умгу.
— І більш не ходитимеш до цих гидотних бабищ.
— Не ходитиму.
— Це ж нерозумно — платити, коли маєш усе задурно. А на додачу — кохання.
— Знаю.
Втупившись у її волосся, розсипане на камені за дюйм-два від моїх очей, я старався налаштуватися на признання. Але ж викласти таку правду — це все одно, що наступити на квітку, яку ліньки обійти. Я спробував встати — Алісон учепилася за плечі, й довелося дивитись їй у вічі. Якусь мить я зміг витримати її прямий, відкритий погляд, а тоді вивільнився, відвернувся й сів.
— Що сталося?
— Нічого. Просто цікаво мені знати, що це за підступний бог спонукав таку милу дитину, як ти, вбачати щось добре в такому лайні, як я.
— Згадалась мені одна річ. Гасло у кросворді. Трапилося мені кілька місяців тому. Ти готовий відгадати? — Я кивнув. — «У цій химерній жінці загубила свій порядок більша частина Ніколаса». Шість літер.
Трохи поміркувавши, я усміхнувся.
— Це речення закінчувалося крапкою чи питальним знаком?
— Моїми сльозами. Як завжди.
Над нами заспівав птах — порушив запалу тишу.
Ми рушили в дорогу. Що нижче спускалися, то теплішало. Літо йшло нам назустріч.
Алісон йшла попереду, тож тільки зрідка бачила моє обличчя. Я силкувався дійти ладу зі своїми почуттями. Мене досі дратувало, що вона так зважає на тілесні справи — на одночасний оргазм. І хибно вважає його коханням, не розуміючи, що кохання — це щось інше… це таїна стриманости, ухиляння, відведених губ в останню мить перед поцілунком і відходу лісовою стежкою. На Парнасі — не де-небудь! — я раптом утямив, що неделікатність Алісон, її невміння ховатися в метафорах мали б мене дратувати й зануджувати, як ото зануджують нехитрі наївні віршики. А однак у якийсь незбагненний спосіб їй завжди вдавалося по-куглярському спритно обходити всі бар’єри, які я ставив поміж нами. Як ото справдешня сестра, вона вдавалася до не дуже порядних засобів впливу. Завжди могла навіяти чуття нашої глибокої внутрішньої подібности й знівелювати наші відмінності в поглядах і смаках.