— Неправда. Мені не було нудно.
— Ти весь час думав про цю мавпу на Фраксосі.
— Я й по тобі тужив. У перші місяці страшенно тебе бракувало.
Раптом вона засвітила лампу.
— Подивись мені у вічі.
Я послухався. Вона стояла біля дверей, досі в тих самих джинсах і синій блузці. Обличчя немов блідо-сіра маска.
— Я заощадила трохи грошей. Та й ти, мабуть, не злидар. Скажи тільки слово, і завтра я звільнюся з роботи. Приїду на твій острів і житиму з тобою. Я говорила про хатку в Ірландії. Натомість куплю хатку на Фраксосі. Тоді візьмеш на себе тяжезну відповідальність — жити з тою, що тебе кохає.
Підло з мого боку, але, почувши слова «хатку на Фраксосі», я відчув величезну полегшу. Гаразд, що не обмовився про Кончісову пропозицію.
— А якщо інакше?
— Можеш відмовитися.
— Це ультиматум.
— Не викручуйся. Так чи ні?
— Алісон, якщо…
— Так чи ні?
— Такі речі не можна вирішувати…
Її голос набрав різкости.
— Так чи ні?
Я втупився в Алісон. Скрививши вуста в безрадісній усмішці, вона відповіла замість мене:
— Ні.
— Тільки тому, що…
Алісон підбігла до дверей і розчахнула їх навстіж. Я розсердився, потрапивши в пастку вибору «або — або», поставши перед брутальною вимогою остаточно вирішити. Я обійшов ліжко, вирвав клямку з її руки, з грюком зачинив двері, а тоді схопив Алісон і спробував її поцілувати, водночас мацаючи по стіні за вимикачем. Кімната знову поринула в пітьму. Алісон завзято пручалася, метляючи головою в усі боки. Я приволік її до ліжка, й ми звалилися на нього, скинувши з нічного столика лампу і попільницю. Я був певен, що Алісон піддасться, неодмінно піддасться, але вона раптом зарепетувала так, що, мабуть, цей крик пронизав весь готель і відбився луною в порту.
— Пусти мене!!!
Я трохи попустив обійми. Алісон затарабанила кулаками по мені. Я вхопив її зап’ястки.
— Ради бога…
— Ненавиджу тебе!!!
— Замовчи!
Я перекинув її на бік. У сусідньому номері постукали в стіну. І знову пронизливий зойк.
— Ненавиджу!!!
Я дав їй ляпаса по щоці. Алісон заридала. Скрутившись калачиком під спинкою ліжка, судомно видихала уривки фраз поміж схлипуванням та голосінням.
— Дай мені спокій… дай спокій… ти, гівнюку… егоїсте граний…
Пароксизм ридань. Посмикуються плечі. Я встав і підійшов до вікна. Тим часом Алісон забракло слів. Вона почала гатити кулаками боковину ліжка. У цю хвилину я ненавидів її за нестриманість та істерію. Вчасно згадав, що в моєму номері є пляшка віскі, яку Алісон подарувала мені в перший день нашої зустрічі.
— Слухай, я принесу тобі випити. Припини ревіти.
Я нахилився над нею. Вона й далі лупцювала боковину. Я підійшов до входу, повагався, оглянувся й вийшов у коридор. Два греки й грекиня стояли на порозі дверей своєї кімнати — уже третіх у низці відчинених, якщо почати відлік від номера Алісон. Видивлялися на мене, ніби вбивцю побачили. Я зійшов до себе, відкоркував пляшку, потягнув добрячий ковток просто з шийки й повернувся нагору.
Алісон замкнулася. Трійця й далі вела спостереження. Придивлялася, як я тисну на клямку, стукаю у двері, ще раз тисну й ще раз стукаю, а тоді кличу Алісон.
До мене наблизився найстарший із греків.
— Сталося щось лихе?
— Спека, — скривившись, промимрив я.
Найстарший цілком зайво повторив цю відповідь своїм супутникам. «Ага, спека», — проказала жінка так, ніби це слово все пояснило. Трійця ані не гадала зрушити з місця.
Я спробував утретє. Ще раз гукнув крізь двері. Нічого не чути. Знизавши плечима задля греків, я зійшов додолу. За десять хвилин вернувся. Упродовж години разів п’ять пробував дістатися до Алісон, але, на мою потайну полегшу, вона так і не відчинила.
Мене розбудили, як я й просив, о восьмій. Я зразу ж одягнувся й пішов до Алісон. Постукав — нема відповіді. Натиснув на клямку — двері відчинилися. Незастелене ліжко, Алісон немає, її речей теж немає. Я кинувся до приймальні. За конторкою сидів схожий на кролика старий портьє в окулярах — батько власника готелю. Він бував у Штатах і доволі непогано говорив по-англійському.