— Чи вже вийшла з готелю ця дівчина, з якою я був учора?
— Так. Вийшла.
— Коли?
Він глянув на годинника.
— Десь годину тому. Залишила ось це й попросила передати вам, коли зійдете.
Конверт. На ньому накарлючено «Н. Ерфе».
— Не сказала, куди йде?
— Тільки заплатила рахунок і пішла.
По тому, як портьє приглядався до мене, я здогадався, що він чув учорашній рейвах. Або ж хтось йому сказав.
— Ми ж умовилися, що я платитиму.
— Я сказав їй це. Пояснив.
— Отуди к бісу.
Коли я рушив до виходу, старий кинув навздогін пораду:
— Гей! Знаєте, як у Штатах кажуть? Того цвіту по всім світу. Чули таку приказку? Того цвіту по всім світу.
У себе в номері я розпечатав листа. Написано нерозбірливо. В останню мить вона вирішила, щоб останнє слово було за нею.
Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там ні старигана, ні дівчини. Ні потіхи, ні загадкових забав. Усе замкнено на ключ.
Усе скінчилося, скінчилося, скінчилося.
Близько десятої години я зателефонував в аеропорт. Алісон ще не прийшла й не прийде аж до лондонського авіарейсу — о п’ятій годині. О пів на дванадцяту, перш ніж сісти на пароплав, я ще раз зателефонував і ще раз почув ту саму відповідь.
Поки відчалювало судно, переповнене школярами, я вдивлявся в натовп батьків, родичів і ґаволовів. Гадав, Алісон прийде провести мене. Якщо й була, то не показалася.
Бридкий індустріальний краєвид Пірея відпливав у далину. Пароплав тримав курс на південь, на блакитну вершину зграбної Егіни. Я зайшов до бару — єдиного місця, куди не впускали дітей, і замовив велику чарку узо. Надпивши нерозведеного трунку, я подумки виголосив сумний тост. Я вибрав свій шлях. Важкий, ризиковий шлях поета. Все поставлено на одну карту, хоча й досі звучать у вухах гіркі слова Алісон про ставку на триденну відпустку.
Хтось бухнувся на стілець поряд зі мною. Деметріадес. Плеснувши в долоні, він покликав бармена.
— Пригостіть мене, розпусний англійцю. А я розкажу вам, як весело в мене минули ці вихідні.
«Уяви, що ти вернувся на свій острів, а там…» Увесь вівторок не виходили мені з голови ці слова, й мимоволі довелось подивитися на себе очима Алісон. Увечері я написав їй довгого листа, і не одного, але так і не зумів задовільно висловити бажану думку: гидую всім тим, що тобі наробив, але годі було повестись інакше. Неначе один із моряків Одіссея, обернених свиньми, я не можу вийти за рамки свого нового єства. Все написане я пошматував. На папір просилася правда: мене зачарували, і я, хоч це й безглуздо, мушу звільнитися від тебе, аби далі ходити під чарами.
Долати неспокій і тривогу мені допомагала робота — як ніколи, я вкладав в уроки всю душу. В середу ввечері, повернувшись після занять до своєї кімнати, я знайшов на столі записку. Серце підскочило до горла. Я зразу розпізнав почерк.
Будемо раді побачити Вас у суботу. Якщо не дістану від Вас повідомлення про відмову, то вважатиму, що Ви прийняли запрошення. Моріс Кончіс.
У горішньому ріжку позначено дату — середа, ранок. Мені неймовірно полегшало, наплинула хвиля збудження. Враз усе накоєне за останні вихідні видалось якщо й не виправданим, то принаймні неминучим.
На столі чекали перевірки учнівські зошити, та мені не сиділося в кімнаті. Я зійшов на кряж — мій звичний спостережний пункт. Потребував дивитися на дах «Бурані», південне узбережжя острова, море, гори — на матеріальне втілення нереальности. Я не відчував палючої кортячки спуститися вниз і висліджувати, як ото було минулого тижня. Натомість мене переповнювало погідне чуття надії й віри, певности в тому, що наше співіснування обертатиметься добром. Як і досі, я належав їм, а вони — мені.
Повертаючись до школи, я, ощасливлений, невідь-чому згадав про Алісон і майже пошкодував, що вона й досі нічого не знає про свою суперницю. Під таким імпульсом, перш ніж засісти за зошити, я нашвидкуруч набазґрав їй короткого листа.
Люба Еллі, неможливо сказати комусь: «Я вирішив, що варто тебе покохати». Є тисяча причин, з яких мені варто Тебе кохати, й зрештою — як я спробував Тобі розтлумачити по-своєму, по-лайдацьки — я таки кохаю тебе. На Парнасі було казково. Не думай, що для мене це означало тільки секс, що колись я все це забуду. Бога ради, збережімо в собі ці спомини. Знаю, що настав кінець. Але кілька митей біля озерця з водоспадом ніколи не потьмяніють у пам’яті, хай там скільки коханців і коханок нам ще трапиться.