Цього разу поцілунок був обопільний. Її теплі вуста здригнулися під моїми, і я здобув волю приникнути до її тіла, пізнати його точені тендітні округлості… і з розкішною певністю усвідомити, що все значно простіше, ніж гадалося. Вона прагла мого поцілунку. Кінчики наших язиків зустрілися, обійми міцнішали й тіснішали. Аж раптом Жулі відірвала губи й, далі в обіймах, притулилася лицем до мого плеча. Я поцілував її волосся.
— Я мало не збожеволів, думаючи про вас.
— Якби ви не прийшли, я б умерла, — шепнула вона.
— Ось вона, дійсність. Вся решта — марево.
— Саме воно мене й лякає.
— Чому?
— Бо я б хотіла бути певна, а гублюся в непевності.
Я обняв її міцніше.
— Чи не могли б ми зустрітися ввечері? Десь наодинці, щоб тільки ви і я? — Вона мовчала, і я квапливо повів далі: — Бога ради, довіртеся мені. Я нізащо вас не скривджу.
Вона м’яко вивільнилася й, не звівши голови, взяла мене за руки.
— Не в тому річ. Просто тут більше люду, ніж вам здається.
— Де ви ночуєте?
— Тут є… щось на зразок криївки… — затнулася Жулі й скоренько докинула: — Я вам покажу. Обіцяю.
— Чи заплановано щось на сьогоднішній вечір?
— Він розповість ще одну історію — нібито зі свого життя. Підтримаю вам компанію після вечері, — усміхнулася вона. — Ось тільки не знаю, щó саме він розкаже.
— Але після цього ми зустрінемося?
— Постараюсь. Але не можу…
— А якби так опівночі? Біля статуї?
— Якщо вдасться. — Кинувши оком на стіл, Жулі стиснула мені руки. — Чай досі геть вихолов.
Ми сіли за стіл. Випили теплого чаю — я не дав їй запарити свіжого. Я з’їв канапку-другу, вона закурила, й розмова поточилася далі.
Обидві сестри, як і я, не могли втямити, чому стариган так завзято втягує нас у свою гру й при тому ладен будь-коли її перервати.
— Як тільки ми починаємо крутити носом, він каже, що зараз же доправить нас літаком до Англії. Якось увечері, під час круїзу на пароплаві, ми напосілися на нього: про що вам ідеться, дуже просимо пояснити… і далі в такому дусі. Кінець кінцем затуркали його так, що далі нікуди. А наступного дня мало не благали, щоб пробачив таку настирність.
— Він, очевидно, з нами всіма застосовує одні й ті самі способи.
— В одно товче, щоб я вас не підпускала до себе. І старається понизити вас у моїх очах. — Жулі струсила попіл на підлогу й усміхнулась. — Одного разу став перед нами перепрошуватися за вашу тупість. Виставив себе на сміх, адже ви зразу ж розкусили його історію з Лілі.
— А чи не пробував він вмовити у вас, що я свіжоспечений психіатр, його асистент?
Було видно, що Жулі здивувалася й занепокоїлася. Відповіла не зразу.
— Ні. Але ми припускали таку можливість… А ви справді психіатр?
Я вищирив зуби.
— Сьогодні він мені сказав, що дізнався про це припущення від вас, загіпнотизованої. Про ваші підозри. Начуваймося, Жулі. Він хоче збити нас на манівці.
Жулі придушила недокурок.
— І щоб ми почувалися заблукалими на манівцях.
— Він ніколи не піде на те, щоб нас розлучити.
— Еге ж, і нам зі сестрою так здається.
— Отже, головне питання: навіщо? — Жулі згідливо кивнула. — І ще одна річ. Чому ви досі сумніваєтеся в мені?
— З тої самої причини, що й ви — в мені.
— Ви ж самі минулого разу сказали, що нам належить поводитися так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі. Чим більше знатимемо одне про одного, тим безпечніше нам буде. — Я злегка усміхнувся. — Ось я, наприклад, ніяк не можу повірити, що ви закінчили Кембридж незаміжньою.
Жулі опустила очі.
— До заміжжя мало що бракувало.
— І тепер ця історія в минулому?
— Так. Дуже далекому.
— Я б хотів якнайбільше дізнатися про вас — справжню.
— Я справжня далеко не така приваблива, як придумана.
— Де ви мешкаєте в Англії?
— В Дорсеті. Там живе моя мати. Батько помер.
— Ким він був?
Я не дочекався відповіді. Кинувши оком позад мене, Жулі жахнулася. Я різко обернувся. Це Кончіс. Мабуть, підкрався навшпиньки, кроків не було чутно. Він тримав у руках добрячу чотирифутову сокиру. Зведену. Неначе роздумував, чи не замахнутися й не рубонути мене по черепі.
— Морісе, це не смішно! — пронизливо крикнула Жулі.
Пропустивши повз вуха цей крик, Кончіс втупився в мене.