— Невже вас не цікавило, чим закінчиться ця історія?
— Зовсім не цікавило. Колись, Ніколасе, ви наберетеся дуже важливого й цінного досвіду. — У його голосі не відчувалось іронії, однак зміст сказаного був не без неї. — Ось тоді зрозумієте, щό я мав на увазі, коли ствердив: деколи цей досвід так глибоко проймає, що навіть не можеш потерпіти думки про його зміну чи зникнення. Сейдеварре — це місцина, якої не сміє торкнути час. Тож мені не цікаво, що сталося з нею та її мешканцями. Якщо вони досі живуть.
— Але ж ти сказав, — зауважила Жулі, — що ви з Ґуставом листувалися.
— Я писав йому. Він відписував. Зо два роки робив це регулярно, принаймні раз на квартал. Але ніколи не зачіпав теми, яка вас хвилює. Лише час від часу повідомляв, що все по-старому. В його листах були тільки записки про орнітологічні спостереження. Читати ставало дедалі нудніше, бо я помалу охолов до класифікації природних видів. Ми дедалі рідше листувалися. Десь у 1926-му чи 1927 році я дістав від нього різдвяну листівку. Відтоді — ані слова. А тепер Ґустава вже нема на світі. І Генріка, і Раґни.
— Що діялося після того, як ви повернулися до Франції?
— Вогняний стовп прийшов до Генріка опівночі, 17 серпня 1922 року. Пожежа в маєтку Жівре-ле-Дюк спалахнула тої самої ночі й тої самої години.
Жулі виразніше, ніж я, показала недовіру. Кончіс сидів відвернувшись від стола, й ми з нею перезирнулися. Вона скорчила міну розчарування й опустила очі.
— Ти ж, либонь, не хочеш натякнути… — сказала вона.
— Я ні на що не натякаю. Між цими двома подіями не було жодного зв’язку. І не могло бути. Точніше кажучи, я сам і є цим зв’язком. Тільки я надав ваги такій збіжності.
У цій відповіді звучав тон незвичного марнослав’я, ніби Кончіс справді вважав, що він сам спричинив ці два випадки й постарався, щоб вони трапилися водночас. Я відчував, що цю збіжність належить трактувати не буквально, а як щось придумане з іншим, метафоричним значенням. Ним пов’язані два епізоди, а ми зможемо зрозуміти оповідача тільки тоді, коли уважно зіставимо їх значущість. Історія про де Декана пролила світло на самого Кончіса, так само й ця певним чином пояснила недавній сеанс гіпнозу. З Кончісових слів, крізь знікчемнілу сіть науки прорвалася дійсність… Під час сеансу я пережив щось подібне, і навряд чи випадкова ця подібність. Всюди в цьому спектаклі взаємозв’язки й нитки поміж випадками.
— Моя любонько, — по-батьківському звернувся Кончіс до Жулі, — гадаю, що тобі пора до ліжка.
Я глянув на годинник. Щойно минула одинадцята. Жулі злегка знизала плечима. Мовляв, не варто й згадувати про пору лягати спати.
— Навіщо ти розповів нам цю історію, Морісе? — спитала вона.
— Все те, що минуло, панує над теперішнім. «Бурані» перебуває під владою Сейдеварре. Хай там що діється на віллі, хай там з яких причин воно стається, все це почасти — та ні, цілком — уже діялося в норвезькій тайзі тридцять років тому.
Він виголосив це таким самим тоном, яким зазвичай повчав мене. Розвіювалося враження, що Жулі тут на якомусь особливому становищі й значно краще, ніж я, орієнтується в суті подій. Стало видно, що Кончіс взявся переінакшувати наші стосунки, а в усякому разі їх правила. Нам дали ролі учнів, вихованців. Мені згадалась улюблена тема вікторіанських малярів: бородатий морський вовк єлизаветинських часів тиче пальцем у море й просторікує перед двома хлопчиками, що витріщили очі й роззявили роти. Ми з Жулі ще раз крадькома перезирнулися. Втямили, що ступаємо на нові, незнані землі. Я відчув дотик ноги — перебіжний, як украдений поцілунок.
— Гаразд. Мабуть, піду вже. — Жулі знову прибрала личину церемонности. Ми всі звелися. — Морісе, ти розказував дуже цікаво й захопливо.
Вона цмокнула Кончіса в щоку, а тоді простягла мені руку. В очах промайнула тінь змовництва. На мить довше, ніж годилося б, тривав потиск пальців. Жулі рушила й зупинилась.
— Вибачайте. Я забула зібрати сірники в коробку.
— Це дрібниця.
Ми з Кончісом мовчки сіли. Невдовзі стало чути легкі кроки по жорствяній доріжці в бік моря. Я кинув усмішку через стіл у позбавлене виразу Кончісове обличчя. На тлі білків зіниці видавалися сажово-чорними. Маска неустанно спостерігає мене.
— А чи будуть сьогодні вночі ілюстрації до вашого тексту?
— Невже текст їх потребує?
— Та ні. Ви розказали цю історію… дуже добре.
Кончіс здвигнув плечима — злегковажив похвалу — й широким жестом руки вказав на віллу, дерева й море.
— Ось вам ілюстрація. Речі як такі. У моїх скромних володіннях.