Ще день-два тому я б розпочав суперечку. В ось цих володіннях, не таких уже й скромних, набагато більше містифікації, ніж містики. Ну а єдина певна риса «речей як таких» — це те, що вони зовсім не ті, якими здаються на перший погляд. З одного боку, Кончіс — глибока й складна особа, однак із другого — це попросту хитрий старий шарлатан.
— Цього вечора ваша пацієнтка справляла враження мало не нормальної людини, — недбало зауважив я.
— Цілком можливо, що завтра вона видаватиметься ще ближчою до норми. Аби тільки не ввела вас в оману.
— Такого не може бути.
— Я вже сказав, що завтра щезну вам з очей. Отже, ми не побачимося. Чи чекати вас у наступну суботу?
— Прийду.
— Гаразд. Що ж…
Він звівся. Очевидно, досі тягнув час, аби Жулі встигла «щезнути».
Я теж встав.
— Спасибі. Ще раз дякую за вашу владу наді мною.
Кончіс схилив голову, наче бувалий у бувальцях імпресаріо, такий уже звиклий до компліментів після прем’єри, що вже й не сприймає їх усерйоз. Ми ввійшли до вілли. На стіні його спальні м’яко жевріли полотна Боннара. На сходах я рішився.
— Пане Кончісе, щось мені не спиться. Прогуляюся. Зійду до Муци.
Звичайно, він міг напроситися в компанію, а тоді я нізащо не потрапив би до статуї опівночі. Але треба було забезпечитися й заздалегідь приготувати собі шлях для відступу. Якщо хтось застукає мене разом із Жулі, то збрешу, що вийшла зовсім випадкова зустріч. Я ж не приховував, що йду пройтися.
— Як бажаєте.
Міцно потиснувши мені руку, він придивлявся, як я сходжу вниз. Я ще добирався до кінця сходів, коли зачинилися двері Кончісової кімнати. Він міг вийти на терасу й підслуховувати, тож я гучно хрускотів по жорстві, йдучи на північ, до брами. Однак там я не звернув до Муци, а пройшов ярдів п’ятдесят угору й сів, спершись на сосну. Звідси можна було спостерігати браму та стежку. Ніч випала темна, без місяця, тільки зірки розсівали ніжний посвіт, який наводив на думку іскри, й тихесеньке потріскування, коли хутром торкнутися ебоніту.
Серце калатало, як ніколи. І від сподівання зустрічі з Жулі, і від набагато дивнішого відчуття, що я забрів углиб найхимернішого в усій Європі лабіринту. І став справдешнім Тесеєм. Десь у пітьмі чекає Аріадна. А може, ще й Мінотавр чигає.
Ось так я сидів чверть години. Курив, затуляючи долонею вогник сигарети, напружував зір і слух. Ніхто не вийшов із брами, ніхто в неї і не ввійшов.
За п’ять дванадцята я прослизнув через браму й став пробиратися між дерев на схід. Рухався повільно, раз у раз зупинявся. Діставшись до яру, я перегодив, тоді перебрався на той бік і став якнайтихіше сходити вгору стежкою, що вела до галявини з Посейдоном. І ось заманячила його велична постать. На лавці під мигдалевим деревом нікого немає.
Я застиг на краю галявини, осяяної світлом зірок, майже певен, що зараз щось станеться. Напружено вдивлявся в чорне тло лісу — ану ж побачу чийсь силует. Цілком можливо, що й блакитноокого чолов’яги з сокирою в руках.
Щось гучно й лунко стукнуло. Це камінець влучив у статую. Я відступив у лісову пітьму. За деревом, яке росло з мого боку узлісся, майнув білий обрис — і враз іще один камінець покотився передо мною. Певна річ, його кинула Жулі.
Я метнувся вгору крутосхилом, спіткнувся й зупинився. Вона стояла за сосною, в найтемнішій тіні. Було видно білі штани й блузку, світле волосся й руки, простягнені мені назустріч.
Чотири довгі стрибки — і ось я біля Жулі, в її обіймах. Ми злилися в жагучому поцілунку — дуже довгому, який переривався тільки задля того, щоб хапнути повітря й гарячково підладнати тіла так, аби обійми стали ще тісніші… У цю мить я гадав, що нарешті пізнав не вдавану, а справжню Жулі — пристрасну, невситиму. Її тіло піддавалося й підлягало мені. Я шепнув кілька ніжних слів, але Жулі затулила мені рота долонею. Схопивши долоню, я ковзнув по ній губами й повів далі — до зап’ястка, до шраму.
За секунду я вивільнився з обіймів, чиркнув сірником і освітив ліву руку дівчини. Шраму не було. Я підняв сірника вище. Очі, рот, підборіддя — все як у Жулі. Але це не вона. Зморщечки в кутиках вуст, надто вже насторожені очі, якесь штучне нахабство. А на додачу — темна засмага. Витримавши мій погляд, дівчина потупилась, а тоді глянула на мене з-під повік.
— Хай йому біс!
Я відкинув сірника й засвітив ще одного. Дівчина зразу ж здмухнула вогник.
— Ніколасе.
Голос низький, докірливий. І чужий.
— Очевидно, ви помилилися. Ніколас — це мій брат-близнюк.
— Мені здавалося, що північ ніколи не настане.
— Де вона?