Я говорив сердитим тоном, бо й справді розсердився, хоча й не аж так, як могло б видатися. Достоту як у світі Бомарше, світі французької комедії часів Реставрації. Що дужче гнівається жертва обману, то більшає сам обман.
— Хто?
— Ви, панночко, забули взяти з собою шрам.
— Ой, який ви розумник! Зразу здогадалися, що він накладний.
— Свій голос ви також забули.
— Це через нічне повітря, — кашлянула дівчина.
Я схопив її за руку й потягнув до лавочки під мигдалевим деревом.
— А тепер кажіть, де вона.
— Вона не змогла прийти. І не будьте таким грубіяном.
— То де ж вона?
Дівчина не відповіла.
— Це не жарт, — буркнув я.
— Вважаю, що це захоплива пригода. — Вона сіла й кинула на мене оком. — Ви теж так вважаєте.
— Господи, а я подумав, що ви… — я обірвав сам себе. — Вас звати Джун?
— Так. Якщо вас зовуть Ніколасом.
Я сів поруч, вийняв пачку сигарет «Папастратос» і пригостив Джун. При світлі сірника уважно придивився до неї. Очі цієї дівчини, далеко не такі фривольні, як тон голосу, теж вивчали мене.
Її неймовірна подібність до сестри прикро вражала — в доволі несподіваний спосіб. У цій близнючці відкрилися досі не виявлені риси образу Жулі, зовсім зайві, ба навіть небажані. Засмагла шкіра, трохи повніші, ніж у сестри, щоки, загальний вигляд особи, яка багато часу проводить на свіжому повітрі й додержує здорового режиму життя… Мабуть, за нормальних обставин Жулі виглядала б так само. Я похилився, спершись ліктями на коліна.
— Чому вона не змогла прийти?
— Мені здавалося, що Моріс пояснив вам, у чому річ.
Я почувався самовпевненим шахістом, який раптом зауважив, що наступним ходом втратить ферзя — здавалося б, цілком безпечного. Вкотре вже я квапливо сягнув думкою в недалеке минуле. Може, стариган і мав рацію, коли говорив про кмітливість деяких шизофреніків. Сцена з випліскуванням чаю в обличчя не годилася б хитрій маніячці; натомість хитрюща маніячка ризикнула б на таке — задля того, щоб підморгнути насамкінець. А ці потайні дотики босих ніг, це шифроване послання сірниками… Напевно, Кончіс більш спостережливий, ніж могло б видаватися збоку.
— Ми не звинувачуємо вас. Жулі обводила круг пальця набагато досвідченіших експертів, ніж ви.
— Чому ви такі певні, що вона обвела мене круг пальця?
— Не будете ж ви так палко цілувати дівчину, якщо знаєте, що вона душевнохвора… Принаймні сподіваюся, що не будете. — Я промовчав. — Слово чести, ми вас не звинувачуємо. Я ж знаю, як винахідливо вона переконує, що всі божевільні, крім неї. І прикидається дівицею, яка потребує допомоги казкового лицаря.
Останні слова вона вимовила не дуже певно, ніби остерігалася задалеко зайти й побоювалася моєї відповіді.
— Оцю роль ваша сестра виконує значно вправніше, ніж ви свою.
Запала довга мовчанка.
— То ви мені не вірите?
— Ви ж знаєте, що ні. Як бачу, все підлаштовано так, щоб ваша сестра й досі сумнівалася в мені.
Цього разу Джун мовчала ще довше.
— Ми ніяк не могли вибратись удвох, — нарешті озвалася вона й тихо додала: — Крім того, я хотіла впевнитися.
— В чому?
— Що ви справді той, за кого себе виставляєте.
— Я сказав їй правду про себе.
— Ось ці ваші слова вона й обстоює. Але надто вже завзято, тому-то я не можу вважати її твердження тверезим, — сказала Джун і сухо докинула: — Втім, цю завзятість я починаю розуміти й сприймати. Принаймні на фізичному рівні.
— Легко з’ясувати, що я працюю в школі по той бік острова.
— Знаємо, що там є школа. Ви, звичайно ж, не маєте при собі документів?
— Якась дурня, їй-бо.
— Ще більшою дурнею було б не вимагати цих документів.
Слушно, нічого не скажеш.
— Не маю при собі паспорта. Може, вас влаштує посвідка на тимчасове проживання.
— Дозвольте, будь ласка, подивитися.
Вийнявши із задньої кишені посвідку, я запалив кілька сірників, щоби Джун встигла прочитати мої дані — ім’я, прізвище, адресу та професію.
— Ну як, вдовольнилися? — спитав я.
Вона налаштувалася на серйозний тон.
— Чи можете заприсягтися, що не працюєте на нього?
— Допомагаю йому, але тільки в тому сенсі, який ви знаєте. Кончіс сказав мені, що Жулі проходить експериментальний курс лікування від шизофренії. Я не повірив. У всякому разі, не вірив у таке, коли опинявся віч-на-віч із нею.
— Чи були ви знайомі з Морісом перед тим, як прийшли сюди місяць тому?
— Ні.
— І контракту з ним не уклали?
Я глянув на неї.
— Хочете сказати, що ви самі уклали?