— Так. Але не на те, що тут діється, — відповіла вона й, повагавшись, докинула: — Завтра Жулі все вам розкаже.
— Я теж був би не проти подивитися на ваші документи.
— Гаразд. Справедлива вимога.
Джун кинула недокурок і затоптала його. Наступне її питання застукало мене зненацька.
— Чи є на острові поліція?
— Сержант і два рядові. А чому ви питаєте?
— Просто так.
Я глибоко зітхнув.
— Назвімо речі своїми іменами. Спершу ви з нею були привидами. Тоді — шизофренічками. А наступного тижня потрапите в гарем.
— Іноді мені навіть мало не хочеться, щоб так сталося. Тоді було б набагато простіше, — відказала Джун й заторохтіла: — Ніколасе, я ніколи нічого не беру близько до серця. Почасти через те ми тут опинилися й, хай там як, непогано розважаємося… але ж насправді ми звичайні англійські дівчата, які за два місяці аж так заплуталися, що… — Вона урвала. Запанувала тиша.
— Чи й ви, так само, як ваша сестра, захоплюєтеся Морісом?
Джун барилася з відповіддю. Глянувши на неї, я побачив криву усмішку.
— Гадаю, ми з вами помалу знаходимо порозуміння.
— Отже, не захоплюєтеся?
Вона опустила очі.
— Сестра набагато здібніша до науки, ніж я… Зате в мене є здоровий глузд, якого їй бракує. Коли не розумію, що діється, зразу ж запідозрюю нечисту справу. А Жулі дивиться на світ крізь рожеві окуляри.
— Чому ви спитали про поліцію?
— Бо ми тут справдешні в’язні. О, в’язниця вишукана. На нас не шкодують коштів, тут немає ні камер, ні ґрат… Мабуть, сестра вам сказала про Морісові запевнення. Мовляв, будь-коли можемо поїхати додому. А поки що ми під невсипущим доглядом і наглядом.
— Ну а тепер ми в безпеці?
— Сподіваюся, що так. Але мені вже треба йти.
— Я можу звернутися до поліції. Якщо хочете.
— Мені зразу ж полегшало на душі.
— Ну, а яка ваша думка про те, що тут діється?
Сумна усмішка.
— Я якраз хотіла поставити вам таке питання.
— Як на мене, він таки мав справу з психіатрією.
— Після кожних ваших відвідин Моріс цілими годинами випитує Жулі. Про те, що ви говорили, як поводилися, щó саме вона вам набрехала… і таке інше. У мене склалося враження, що йому кортить влізти в чужу шкуру й відчути кожну подробицю пережитого.
— І гіпнотизує її?
— Він нас обох гіпнотизував — мене тільки раз. Неймовірна річ… вам теж довелося?
— Так.
— А Жулі — кілька разів. Щоб краще опанувала свої ролі. Щоб засвоїла всі факти з життя Лілі. Був навіть сеанс на тему поведінки шизофреніків.
— Моріс її й під гіпнозом випитує?
— Правду кажучи, ні. Завжди дбає про те, щоб на сеанс прийшла та з нас, яку він не гіпнотизує. Отож я все бачу й чую.
— А однак сумніваєтеся й підозрюєте?
Джун знову зам’ялася.
— Нас непокоїть одна річ. Оте підглядання. Здається, він підглядає, як ви тут закохуєтесь одне в одного. — Глянувши на мене, вона спитала: — Чи розповіла вам Жулі про три серця? — і з виразу на моєму обличчі здогадалася, що ні. — То ще розповість. Завтра.
— Що за три серця?
— Спершу не передбачалося, щоб мені завжди перепадала роль статистки.
— А далі?
— Я б воліла, щоб вона сама вам усе розповіла.
Я спробував угадати.
— Тобто ви і я мали б…
Джун завагалася.
— Він уже відмовився від тої ідеї. З огляду на розвиток подій. Ми підозріваємо, що вже з самого початку Моріс ані не гадав втілювати в життя цей задум. Отож сиджу й дивуюся: навіщо я тут здалася.
— Але ж це підло. Він поводиться з нами, як із пішаками на шаховій дошці.
— Моріс це усвідомлює, Ніколасе. Мало того, що він старається видаватися нам загадковим. Він ще й хоче, аби ми йому загадки ставили самі собою. — Джун усміхнулась і шепнула: — А тепер сама не знаю, чи тішитися мені, чи сумувати, що не втілено цього задуму.
— Чи можу я повторити ці слова вашій сестрі?
Усміхнувшись ще ширше, Джун потупилася.
— Не сприймайте мене надто вже всерйоз.
— Помалу доходжу ось такого висновку.
Вона зробила коротку паузу.
— Недавно Жулі пережила дуже невдалий роман, Ніколасе. Це одна з причин того, що вона захотіла виїхати з Англії.
— З цілого серця їй співчуваю.
— Бачу. Скажу одне-єдине — не хочу, щоб вона знову мучилася.
— Не я її мучитиму.
Джун нахилилася.
— У неї рідкісний талант — добирати собі геть не тих, що треба, кавалерів. Це не на вашу адресу, я ж вас майже не знаю. Аж ніяк не додає мені оптимізму випадок, що трапився з нею востаннє… Мабуть, надто вже я її оберігаю.